У нас на Подолі

Антін Мухарський
2000
27.06.2023

Читати книгу

Побут мешканців центрального київського району за часів розвиненого соціалізму мало чим відрізнявся від побуту киян що жили на Подолі за козацької  чи княжої доби. Хіба електрика була та газ у балонах. Вода - у колонці за сто метрів угору по вулиці. Унітази в квартирах було викрадено більшовиками ще під час пограбунку Києва у 1919-му. З того часу вбиральні переобладнали  у холодні комори де вічно налякані приводом голоду радянські люди зберігали  соління та картоплю в мішках. До вітру ходили в спільний туалет на дворі з вигрібною ямою, біля якої мешкали велетенські пацюки, якими мене лякали в разі як я не хотів їсти, чи занадто бешкетував. Малу нужду дорослі справляли у передпокої в цеберко накрите кришкою, яке двічі на добу (вранці і ввечері) виносили до туалету. А велику… Ну то вже залежно від пори року. Як було тепло – ходили на двір. А як нападали люті морози, то «на газетку», яку згодом, разом з відром теж виносили до вигрібної  ями.

Татко, теж час від часу запрошував мене на цю давньокиївську розвагу «покакунькать на «Труд» ілі «Комсомольскую правду», але я майже завжди ті газети засцикав  і потім паперовий згорток було незручно виносити на вулицю. Через  що бабуся лаялась (бо дитина мала ходити на горщик), а тато сміявся, співаючи «Інтернаціонал», або щось з репертуару Кобзона. Він  мав гарне почуття гумору і завжди був латентним антісовєтчіком. 

Вигрібну яму  відкачували раз на місяць і тоді весь двір заповнював запах від якого я бекав, наче баранець, намагаючись ригонути. Нам поталанило, що дідусь був художником-ілюстратором і мав змогу час від часу  приносити у дім дефіцитний папіросний папір, яким мені терли дупу, в той час як дорослі  використовували для цієї делікатної справи ті ж самі порізані на шматки  радянські газети в яких йшлося про чергові досягнення в сфері космонавтики  та атомні криголами. Митися раз на тиждень ходили до центральної лазні біля Житнього ринку.  

Жили ми на другому поверсі у квартирі з рипучою дерев’яною підлогою, фарбованою в бурий колір. Як заходиш з веранди – темний захаращений передпокій з вішалкою для верхнього одягу, з нього - вхід до холодної кухні з вікном та комірчиною (колишнім туалетом), за нею паровозиком дві кімнати, які розділяла грубка, обкладена білими кахлями. Вугілля та дрова для неї привозив  величезний самоскид, гуркотіння якого я теж боявся. Але менше за пацюків, одного з яких товстий Вовчик вбив на моїх очах цеглиною, так що кров та кишки цвіркнули в усі боки. 

Та найяскравішим мортальним спогадом мого дитинства є рештки німецького офіцера, якого ми з Вовчиком  відкопали у печері лаз до якої ховався за килимком з оленями в підпіллі де жила баба Зіна. Це сталося улітку 1974-го коли Зіночка пішла на Житній ринок, полишивши мене самого. Тож я й запропонував Вовчику спробувати відшукати  в печері «скарб» про який неодноразово чув від діда Андрія. Та замість скарбу ми відкопали зотлілу німецьку каску та череп, що шкірився на нас відмінно збереженими залізними зубами. 

А вже наступного дня  справжні живі  німці  у супроводі ментів  приїхали на місце знахідки. Три  муміфіковані трупи лежали посеред нашого двору на шматку брезенту. Один  у залишках темно-зеленої форми, інші в якомусь лахмітті. Молодий вусатий демонструючи Зіночці овальний військовий жетон, сміявся:

- Нємци, конєчно фашісти, но качєство дают. Большє трідцаті лєт в зємлє пролєжал, а зуби как новиє. Дажє форма практічєскі нє істлєла. А каска вообщє – огонь. Отмой от ржавчіни, покрась і хоть завтра снова в бой. 

- Да ето он, - кивала головою Зіночка – Карл Шмідт. Тот что с жєлєзнимі зубамі. А еті двоє – поліцаї-дєнікінци Пітірім Какашін і  Сєрафім Творогов. Так і запішітє: ето я іх отравіла вмєстє со своєй подругой Кірой, чтоби  спасті от смєрті  єврєйскіх подростков, коториє пряталісь в подпольє, гдє я сєйчас жіву. 

Ще декілька днів ми з пацанами бігали  дивитися на рештки поліцаїв, які міліціонери, загорнувши у брезент, віднесли на гору на старий  татарський цвинтар. В той час як труп німецького офіцера з залізними зубами  забрали відразу після знахідки.  Дорослі  подейкували, буцім  відкопаний нами фашист приходився родичем тодішньому канцлеру західної Німеччини Гельмуту Шмідту. При німецькому консулаті існував спецвідділ, котрий опікувався  загиблими в Україні під час війни фашистами, для перепоховання яких було  відведено ціле кладовище на півдні столиці, а родичі (в разі оформлення  спеціальних документів) могли забрати рештки тіл до Німеччини.  

Звичайно, значення слів «ексгумація» та «консулат» я тоді не розумів, проте усвідомив одну істину: німці своїх не кидають. В той час як рештки поліцаїв-денікінців   нікого не цікавили, хоч номінально один з них приходився мені двоюрідним дідусем. Незабаром їх скинули у вигрібну яму, засипавши землею. На тому місці тепер  стоїть гуртожиток театрального інституту, де я свого час у втратив цноту. Але то вже зовсім інша історія…