Це було жахливо!
Голова місцевого осередку товариства «Просвіта», член усіх можливих націоналістичних організацій, беззмінний керівник стрийського відділення молодіжної організації «Пласт» Зеновій Трускавець — дрочив!
І не просто дрочив. А дрочив на фотографію молодої співачки Ані Лорак, чиє фото в журналі «ВІВА» тримав перед собою в лівій руці, правою хтиво пересмикуючи затвор антикварного машингверу.
Зсудомлене обличчя вчителя відбивалося в настінному люстрі, що висіло над раковиною, у яку з відкритого крану (певне, аби притлумити хтиве хекання) хлюпотіла вода.
«Понад триста років Росія робить усе, аби знищити Україну! І в цій війні першими гинуть митці, вчителі та священники! Бо вороги знають: достатньо знищити цвіт нації, аби вона занепала. Так було за поляків, так було за «совєтів»! Подібне відбувається й зараз! Оця російськомовна зараза, якою завалені всі книжкові ятки в нашому місті, — чергове свідчення повзучої окупації», — учитель демонстрував дітям російськомовний глянцевий журнал із портретом Лоліти Мілявської на обкладинці.
Зранку, ідучи до школи у святковому настрої, Богданчик Румбумбар зірвав із дерева декілька пізньостиглих слив, які, вочевидь, виявилися не зовсім стиглими, бо на уроці біології живіт прихопило так, що добігти до учнівського туалету він не встиг, заскочивши по дорозі в учительський. Смикнув ручку чоловічого — зайнято. Тоді без вагань скочив у жіночий.
Коли перший приступ срачки минув, хлопчик роззирнувся довкруж.
«Цікаво, а біологічка теж сюди вмощується своєю красивою дупцею?» — такою була перша думка.
«Гарно було б на це подивитися!» — такою була друга.
На біологічку Ольгу Валеріївну нерівно дихали пацани у всьому класі.
«Я б їй вдув!» — приндився на святковій лінійці Ромко Вакуляк, якому нещодавно виповнилося чотирнадцять, бо тупак просидів два роки в шостому класі!
Чорнявий Ромко був із прикарпатських гуцулів, у яких процес статевого дозрівання відбувається швидше, аніж у підлітків нордичного типу. Він уже голився, тоді як у Богданчика на лобку тільки починало кучерявитися пшеничне волосся. А ще гарно перемальовував різні непристойні картинки.
У смітнику поруч з унітазом лежала купа засраного паперу і… буа-а-а-а, закривавлена жіноча прокладка, згорнута рулетиком, а ще розбухлий від місячних виділень тампон.
Невже з Ольгою Валеріївною теж таке трапляється? Це, напевне, дуже страшно, коли з тебе починає литися кров? А ще в такі дні дівки починають по-особливому пахнути. А ще вони сруть!
Ото коли минулої зими тріснула труба, і в туалеті не було води, пацани спецом ходили до дівчачого на екскурсію — подивитися на купи гівна, наваленого першими красунями школи. Купи були нічим не згірші за пацанячі. Хіба пахтіли якось незвично.
«Це все феромони. У них вони інакші», — авторитетно заявляв Ромко, який, вочевидь, активно досліджував це питання у відкритих джерелах інформації, до першої п’ятірки з них належали: порнографічні карти для гри у дурня, передруковані порнофото, які старшокласники продавали малим по гривні за штуку, німецькі порножурнали, книжки з підліткової фізіології, ну й інтернет, який тільки починав з’являтися в стрийських хатах.
Чого там тільки не було. І білі, і чорні, і в панчохах, і з неграми, і «кончалово на ліцо», і «брітиє кіскі», і «молодиє шлюшкі».
Коли майстер, за двісті гривень «вилікувавши» хатній комп’ютер від вірусів, пішов геть, мама спершу вліпила Богданчикові ляща, трохи згодом додавши: «Від дрочилова волосся на руках росте».
А через тиждень за порадою панотця («комп’ютер — знаряддя Сатани») й зовсім відключила Інтернет.
З то часу «сеанси з дияволом» влаштовували вдома в Ромка. Його мамка прибирала гівно за італійськими пенсіонерами, регулярно проводячи скайп-сеанси з бабусею, яка комп’ютера боялася, повісивши всі обов’язки з його обслуговування на вдячного онука.
«Опа-на, а це що за дірочка?» — зацікавився малий грубо замазаним шпаклівкою отвором біля гачка, на якому висів майже новий рулон туалетного паперу «Кохавинка».
Видобувши з кишені ножика, Богдан швиденько зішкрябав шпаклівку, штрикнувши шилом у піддатливу крейду гіпсокартону.
Не злізаючи з унітаза, припав оком до отвору і закляк…
Голова місцевого осередку товариства «Просвіта», член усіх можливих націоналістичних організацій, беззмінний керівник стрийського відділення молодіжної організації «Пласт», а головне! — класний керівник Богдана, учитель української історії Зеновій Трускавець — дрочив!
Його перекошене обличчя відбивалося в порепаному дзеркалі, а обвисла плямиста дупа з відстані півтора метра дивилася малому прямо в обличчя.
Відсахнувшись від дірки, Богдан застиг на унітазі в позі єгипетського фараона (голова прямо, руки лежать на стегнах). Здається, живіт остаточно відпустило. Він автоматично потягнувся за папером, але, не втримавшись від спокуси, знову припав оком до вічка.
Здається, пан Зеновій виходив на фінішну пряму. Рухи його ставали дедалі жорсткішими, сідниці стрибали, щелепа ходила з боку в бік, в’юнкий язик облизував пересохлі губи. Зиркаючи то на фотографію молодої співачки, то кудись угору, він раз у раз закочував очі, стиха охаючи. Нарешті закусив губу, завив собакою, смикнувся раз другий і, відкинувши журнал убік, навалився лівою рукою на раковину, правою філігранно доводячи справу до остаточного завершення. Очі його при тому були заплющені, а з рота тяглася довга цівка липкої слини.
Найстрашніше в побаченому було те, що в приватній розмові з матусею Зеновій Вікентійович відгукувався про об’єкт своєї гріховної пристрасті так: «Усі вони — і Могилевська, і Повалій, і Білик, і ця, як вона… Ані Лорак — кремлівські хвойди».
Ну хай би дрочив на Руслану чи Марічку Бурмаку. Таке ще можна зрозуміти, бо дружина Зеновія Вікентійовича померла позаторік. Але ж ні! Рукоблудив із ворогом!
— Програли ми цю мистецьку війну, пане Зеновію, — з горем кивала головою мама. — Тепер Московії й воювати не треба. Варто лише захопити телевізор і радіостанції. У нас у маршрутках цілий день як не «Русскоє радіо», то «Радіо шансон» грає. А простому народові, що у вуха вкладуть, те він і спожиє. Отак і виховується лояльність до ворога.
— Ваша правда, Мирославочко. До дня вчителя на «Шевченковому уроці» прочитаю дітям лекцію про те, як треба боронити свій культурний простір, якщо не хочемо втратити державу.
*****
А в листопаді трапився Помаранчевий майдан.
Автобуси на Київ формували на базі місцевої школи. Охочі зносили сюди продукти, теплий одяг, необхідне побутове начиння. Організовував процеси низового народного спротиву Зеновій Трускавець.
«Хлопцям потрібні ліки проти застуди, зимові каримати, спальні мішки, робочі рукавиці, дизель для генераторів», — надривав голос на ґанку.
Мама казала, якби не сніг, що випав на Миколая, то швидка, може, б і встигла.
А так «Обширний інфаркт на почьвє нєрвного і фізічєского пєрєістощєнія», — чомусь російською зазначили лікарі діагноз у довідці про смерть.
А я й не знав, що Зеновій Вікентійович відбув вісім років у таборах за антирадянську діяльність. Сидів разом зі Стусом, Горинями та Олексою Тихим. Тільки на похороні з промови директора школи про це довідався.
Потім Ющенко нагородив його посмертно орденом Ярослава Мудрого.
Не вміємо ми шанувати своїх героїв за життя. Обсміюємо, знецінюємо, зубоскалимо. Отак живеш, бува, поруч із людиною, що ходить у старому плащі, шмаркається у хустинку, смішно їсть та замість «вєртольот» каже «гелікоптер». Та хай там — дрочить! А як помер, — виявляється герой!
Було в нього три доньки. Мар’яна, Тетяна та Роксолана. Перша безслідно зникла в Києві в березні 1999-го, коли вбили Грача. Друга від початку 2000-х працювала в Києві ведучою новин на «5-му каналі», але в серпні 2004-го, як раз на День Незалежності, загинула за нез’ясованих обставин біля пам’ятника засновникам Києва у Старонаводницькому парку. Після смерті вчителя єдина жива донька Роксолана продала батьківську хату за безцінь та теж подалася до Києва.
Тепер у ній цигани живуть.