БЛУДНИЙ СИН УКРАЇНИ
Льоня Елєктронік був настільки страшний, що навіть повії на проспекті Ватутіна, коли він вибирався зі своєї вишневої дев’ятки, удавали, нібито чекають на маршрутку.
Ще за совєтів він працював електромеханіком на київському заводі «Маяк», а коли завод занепав, підробляв у сусідів електриком по виклику, отримавши прізвисько Елєктронік.
Усі діти, чиє дитинство припало на кінець сімдесятих, пам’ятають культовий фільм, у якому підступні жидо-масони намагаються викрасти з СРСР електронного хлопчика, що творив дива, співаючи пісню про «Крилатиє качєлі».
«Дєтство кончітся когда-то, вєдь оно нє навсєгда…
Станут взрослимі рєбята, разлєтятся кто куда».
Образ головного злочинця на ім’я Уррі втілював Микола Караченцев, а Елєктроніка та його двійника Сєрьожу Сироєжкіна грали схожі на дівчат близнюки з Одеси. Радянський піпл слабо зчитував тонкі антисемітські сенси, закладені в стрічці режисером-ашкєназіком Костянтином Бромбєргом, бо ім’я «Уррі» зустрічається тільки в Ізраїлі, але це справи не стосується.
«А пока ми только дєті, нам расті єщьо расті…
Только нєбо, только вєтєр, только счастьє впеєрєді!»
На тих гарненьких одеситів Льоня схожим геть не був. Низький, перекошений у плечах, з поораним прищами обличчям, мав глибоко посаджені очі та повний гнилих зубів рот. Єдине, що його ріднило з героями фільму, — то пишна кучерява шевелюра, яку він голив під нуль раз на рік до дня радянської армії, бо служив в Афганістані.
Проте одна чоловіча принада приносила йому всенародну славу — мав велетенський, наче «третя нога» прутень. Дивлячись на те багатство, дами скоріш лякалися, аніж впадали в еротичний екстаз. «І це, зауважте, у спокійному стані. А не дай боже трапиться ерекція, це ж через гланди вилізе», — шаріючись, цілком слушно міркували вони, але запрошували Льоню в гості, щоб на власні очі побачити в спортивних штанях монументальні обриси «того багатства», коли, міняючи закислий патрон, електрик вилазив ногами на табурет, залишаючи на підлозі свою чорну пацанську барсетку з ручкою, перемотаною синьою ізоляційною стрічкою.
З жінками Льоні не таланило. Перша й остання офіційна дружина, підстаркувата Ніла Нікодимівна, яку той спокусив, пообіцявши прописку в Києві, втекла від нього наступного дня.
«Я даже нє успєл єй вставіть», — бідкався рідній сестрі Тамарі, яка страждала від ожиріння серця й важила понад двісті кіло.
Коли вона померла, тіло покійної на спеціальних ношах опускав у труну з балкона кран МНС. Саму труну несло чотирнадцять осіб. І ще шестеро — кришку.
Молодший брат сестру не любив і позаочі нарікав на неї сусідам, мовляв, заважає йому налагодити особисте життя. Дами, яких він намагався заманити у свою однокімнатну конуру, побачивши ноги Тамари, що стирчали з малюсінької кухні, пошепки запитували в залицяльника:
— А она нє может вийті за мороженим, пока ми тойво?
— Да она уже пять лєт с кухні нє виходіт. Інвалідка-сєрдєчніца. Только і сіл, что до холодільніка дотянуться.
Після чого дами під різними приводами полишали помешкання районного Казанови, який від цього невимовно страждав, несправедливо обзиваючи сеструху «йобаним холодцом», хоча та у свої тридцять п’ять й досі залишалася незайманою.
Але те, що Тамара геть не рухалася, було неправдою. Коли Льоня починав гнати на кухні самогон, сестра у якийсь дивний спосіб опинялась у кімнаті, бо не переносила цей характерний дріжджовий аромат, що заповнював увесь під’їзд старої хрущовки на бульварі Перова. Тоді в неї траплявся напад астми: починала хапати ротом повітря, намагаючись відшукати загублений серед жирових складок інгалятор.
Якось той інгалятор Льоня потайки забрав із собою на риболовлю, і вуаля. Ожиріле серце зупинилося, не дочекавшись швидкої допомоги, яка приїхала на виклик через півтори години.
Після її смерті брат страждав недовго. Наступного після похорону дня він радикально прибрав у квартирі, викинувши в смітник усі особисті речі покійної, включно зі зламаним тетрісом та величезним прочавленим кріслом, яке займало пів кухні.
В очікуванні еротичних оргій Льоня вперше в житті купив зубну пасту зі щіткою і намагався почистити зуби. Але втративши останній нижній лівий корінний, виплюнув його із кривавою юшкою в розбиту раковину, промовивши: «Ну піздєц вам, бляді!» — адресуючи цю фразу не стільки всесвіту, скільки конкретним об’єктам своїх сексуально-маніакальних мрій, серед яких виразно виокремлювалися дві кандидатури: одноока продавчиня з магазину «Фрукти–овочі» та розлучена підстаркувата мати-одиначка Ріта, яка працювала нічним сторожем на авторинку.
Але в обох випадках Льоня отримав гарбуза, бо одноока не захотіла їбацця, «твьордо рєшів стать послушніцей в женском монастирє». З Рітою ж узагалі вийшла повна лажа.
Самогон, яким електрик намагався причарувати даму свого серця, на досвідчену алкоголицю з Алчевська не діяв, хоча непризвичаєну людину Льонін продукт валив із трьох склянок. А все тому, що він додавав туди трохи ацетону, який викликав підступну ейфорію.
Після першої склянки люди починали жваво розповідати анекдоти про Штірліца, після другої — намагатися заспівати щось із «Любе» чи Міші Шуфутинського, а після третьої, згадавши молодість, просили врубити на повну пісню Афріка Сімона «Хафанана»:
Трр чача
Трр хаха
Трр бумба
Трр хаха
Дулунга намі наді
Хафанана
Анана кукарела
Шалалала
Співали вони, при тому намагаючись повторити перед присутніми танцювальні викрутаси, якими французький афроєвропеєць прославився на весь Радянський Союз у новорічну ніч 78-го року.
Саме після цього з ними траплявся підступний пиздець. Як ті зайці з реклами про «Дюрасел», люди раптом завмирали на півслові і зі словами «что-то мнє нє хорошо» або впадали в кому, або швиденько відправлялися на екскурсію в Ригу, блюючи просто під себе.
Але загартований склоомивачем організм Ріти легко витримав випробовування цією смакотою. Тоді як потенційний їбака вже валявся біля буди Сірка, вона, як справжня леді, закусуючи рештки самогону морозивом «Каштан», розвалилася в каптьорці на засмальцьованому дивані, розпочавши дивитися нічний повтор чергової серії телевізійної саги «Санта-Барбара».
Коли о третій ночі її тринадцятирічний син-токсикоман Саньок прийшов додому, мама мирно спала, обійнявшись із трилітровою банкою, на дні якої ще плюскався термоядерний продукт. Одним духом спорожнивши банку, малий розстелив розкладачку й завалився на неї просто в одязі.
Після того прикрого випадку Льоня впав у депресію і, закодувавшись від алкоголю в Ійсуса з Воскресенки, зосередився на риболовлі — єдиній справі в житті, що приносила йому справжнє задоволення.
Виловлену рибу збував за безцінь перекупникам, а гроші на бензин та просту їжу заробляв, влаштувавшись «доба через три» охоронцем на авторинок замість Ріти, у якої несподівано відірвався тромб.
«Бог єсть! Покарал ету суку за нєсговорчівость!» — казав, бувало.
Санька-токсикомана забрали до себе родичі з Донбасу.
*****
Одного серпневого дня Леонід подався на Київське море.
Перестрибнувши парапет, перетягнув через нього старий радянський рюкзак, спінінги і, спустившись до води, почав налаштовувати снасті.
На великий улов не сподівався. Просто хотів відсидіти вечірню зіроньку, милуючись краєвидами, знайомими з дитинства.
«Ех-х-х, какую страну просралі», — розгорнувши газету «Бульвар», з ностальгією читав інтерв’ю з Кобзоном, а потім зацікавився фотографією Лоліти Мілявської у відвертій мініспідниці.
Відганяючи від себе гріх рукоблудства, Леонід перегорнув сторінку, але сатанинський вилупок Гордон, спокусник роду людського, влаштував на його душу справжнє полювання.
Цього разу він розпустив тенета у вигляді Роксолани Трускавець, 23-річної стрийчанки, що брала участь у конкурсі редакції на найкраще еротичне фото. Оголивши цицьки, розпусниця з фотографії на останній сторінці тяглася до Елєктроніка губами. Він аж упрів і вже, було, поклав праву руку на свою «третю ногу», але вмить біля води озвався один із дзвіночків.
Схопившись на ноги, Льоня вправно підсік рибу й почав виважувати її на берег.
Те, що трапилося далі, інакше, аніж дивом, не назвеш.
Замість підлящика чи гарної плотви, у його підсаку опинилася справжня золота рибка, що промовила чистою українською:
— Відпусти мене, Леоніде. Будь-яке бажання твоє виконаю.
— А почєму нє трі?
— Екологія погана. Сил таких нема. Проси, що хочеш, і відпускай мене з миром, бо справ багато.
Але Льоня Елєктронік життям у незалежній Україні був цілком задоволений. Хата є, тачка є, жрачки вистачає, бухати кинув, єдине що — з бабами проблеми.
— О, — промовив до рибки, потягнувшись рукою до газети «Бульвар», — мнє би вот ету сюда, голую, — тицьнув у фото молодої стрийчанки.
— У тебе година. Час пішов, — промовила рибка й зникла.
*****
Горда галичанка Роксолана Трускавець російську мову ніколи не толерувала. Несподівано для себе, опинившись на березі Київського моря (вперше в наддніпрянській Україні), гадала, що й тут усюди звучить українська. Але коли злегка очманілий дядя Льоня спитав у неї: «Бутерброд с кабачковой ікрой будєш?» — зрозуміла, що знаходиться на ворожій території.
— Дякую, я не зголодніла, — відповіла чемно, закинувши за спину довгу косу. Окрім мережаних чорних трусиків, як на фотографії, на ній нічого не було!
— Тогда давай єбацця, — нахабно заявив носатий урод, неприємно шамкаючи беззубим ротом.
— Я вас не розумію.
— Чєго?
— Я не розумію, що ви кажете.
Чи не вперше в житті Льоня глибоко пошкодував, що не вчив у школі українську! Його бабуся була українкою, чию родину в 30-ті роки виселили на далеку північ. Звалася Явдоха Захарівна. Батько, Степан Камєнєв, — військовий, що народився на Далекому Сході. Усе життя він мандрував СРСР різними гарнізонами. У радянському ще паспорті Льоню записали як «русскій», бо малий з’явився на світ в Череповці, звідки родом мама.
Батьки майже одночасно померли в січні 1991-го року під час грошової реформи Павлова. Усі заощадження вони зберігали в холодильнику, загортаючи пачки з грошима в рулончики сала. Мріяли придбати будиночок у Затоці. Але одного дня сорок тисяч радянських карбованців у сотенних купюрах обернулись на нікому не потрібну макулатуру. Спершу не витримало серце в батька. Потім і мама відійшла.
— Украінци, бєлоруси, рускіє — всє ми адін народ — славянє, і язик у нас адін — русскій! А украінскій — ето малоросійскоє нарєчіє для жлобов с сєла, — було, казав колись татусь малому Льончикові, який проніс ці слова через усе життя.
— Нє вийобуйся: всьо ти понімаєш, — прошамкав він до Роксолани. — Галіцаї прєкрасно понімают русскую рєчь. У вас во Львовє даже уліца Русская єсть.
Але дівчина дивилася крізь нього, наче в порожнечу.
— Снімай труси давай, — нервував Льоня, — труси оні і на украінском труси.
— Майталеси…
— Шо?
— Ваші труси по-нашому — майталеси. І ми — не один народ. От вимовиш правильно «паляниця», можливо, отримаєш право на секс, не вимовиш, то вже твоя проблема.
Довго мучився Леонід, намагаючись беззубим ротом вимовити назву українського короваю з білої пшениці, але намарно.
— Ну хочєш, я тєбє «Чєрвоную руту» спою? Пріпєв точно знаю, — намагався вистелити шлях до свого еротичного щастя.
— Якби ви знали паничі, що люди роблять уночі…», «Трактор в полі дир-дир-дир, ми за волю, ми за мир!» — недолуго намагався процитувати звульгаризованих у школі класиків.
— Ну хочєшь, я тєбє дєнєг дам, — рився в дешевій чорній барсетці.
Але дівчина була неприступною.
У цих лінгво-економічних екзерсисах година минула непомітно.
Він і не зчувся, як красуня, хитнувши розкішними грудьми, розтанула в повітрі зі словами: «Хочеш мати гарний секс — учи українську мову, тупе русифіковане бидло».