Шлях воїна

Антін Мухарський
793
Уривок
24.06.2024

Вільно говорити на теми еротики можуть тільки високорозвинені освічені люди з гарним почуттям гумору. Як ми з вами, дорогі друзі. Тож, якщо ви досі читаєте - продовжимо.

Шлях справжнього чоловіка і воїна завжди починається з пропозиції «агаліть головку члєна».

І нехай би ця фраза прозвучала в інтимній атмосфері лікарняного кабінету, під плакатами на яких намальовано чоловічу сечостатеву систему з охайним пісюнцем та канонічними яєчками одне вище за друге. Так ні!

Команда «раздється всєм догола» дзвінко пролунала в актовому залі старої школи на ДВРЗ, куди юрбою звозили призовників з усіх районів Києва.

Після чого до зали у супроводі воєнкома зайшов головлікар з двома жіночками у білих халатах. Кремезну тітку з неголеними ногами звали Галина Іванівна. Її рожевощоку, тугоцицю помічницю – Оля. Всі призовники вдули б їй із задоволенням. Дарма що багатьох з нас незабаром відправлять в м’ясорубку Афгану цнотливцями.

При проходженні першої медичної комісії (ще у військкоматі) мені вже пропонували продемонструвати лікарю крайню плоть, та він, побачивши мій фімозний хоботок, махнув рукою, мовляв, «вдягайтеся».

Юнакам критично потрібно удавати мужність, особливо коли вони страждають на фімоз.

Подібна фізіологічна вада характеризується епітеліальним склеюванням внутрішнього листка крайньої плоті та голівки статевого члена. Зустрічається приблизно у 10 відсотків чоловіків, або на всіх давньогрецьких статуях.

Я завжди вірив у власну унікальність та мистецьку цінність, через що у свої 18 й досі лишався цнотливцем. Навіть дрочити не вмів. Не стільки через те, що бабуся казала буцім від дрочилова волосся на долонях росте, як тому, що будь-яка спроба оголити голівку члена закінчувалася гострим болем у тій хуйні, яку мудрі євреї на восьмий після народження хлопчика день приносять в жертву Богу.

Ситуація обтяжувалася тим, що головний лікар після першої команди подавав іншу: «Повєрнуться спіной, раздвінуть ягодіци рукамі, наклоніться впєрьод».

- П…дарасов вичісляют, - згорьовано заявив укритий чорною вовною хлоп, що стояв поруч.

У автобусі він розповідав, що до армії працював освітлювачем на київській кіностудії імені Довженка. Здається його звали Гарік чи Гамлєт чи Гріша.

- Імя, фамілія? - підійшла до вірменина військово-лікарняна комісія.

- Гургєн Онанян.

- Онанян, оголіть головку члєна, - ледве тамуючи напад сміху звернувся до нього головлікар, в той час, як уся актова зала невпинно ржала.

Викотивши залупу в очі військовим медикам, вірменин із сумом дивився кудись вдалечінь. Що марилось йому: засніжена вершина Арарату, а може обличчя коханої дівчини, як це показують у фільмах Параджанова. Та життя виявилося трохи складнішим за українське поетичне кіно.

- Повєрнуться спіной, раздвінуть ягодіци рукамі, наклоніться впєрьод, - суворо наказала Галина Іванівна.

- Ох… - видохнув Онанян, але команду виконав.

- В жопу єбьошся? - спокійно запитала в у нього старша лікарка.

- Майор Пузяк обєщал откосіть мєня от армії, єслі отдамся. Виєбал і наєбал сука.

- Молчать! – аж закрутився на місці воєнком.

- Откуда прізивался? – поцікавився головлікар.

- Так, - осмикнув його воєнком, - давайтє нє будєм задавать товаріщу прізовніку лішніх вопросов, а пройдьом вмєстє с нім і вамі ко мне в кабінєт. Галіна Івановна, Олєчка, - звернувся до дам, - справітєсь бєз нас, ми нєнадолго?

- Конєчно, Іван Савєльєвіч.

- Собірайтє вєщі і пройдьомтє с намі, - скомандував воєнком Онаняну, якого під вигуки «п…дарок» та «пєтушка поймалі» вивели геть з зали.

- Ану успокоілісь, блять, – гаркнула на призовників Галина Іванівна. - Охуєлі совсєм чьолі, маміних пірожков обожралісь? Сталі смірно я сказала. Так, Олєчка, продолжім осмотр: фамілія, імя?

Я назвав своє ім’я та прізвище.

- Оголіть головку члєна.

Час зупинився. Що чекає на молодого призовника далі? Сміх та знущання, як це було з Онаняном? Адже мій і без того сором’язливий, наляканий угорською повією (читати в попередньому дописі) горобчик від страху зморщився до стану фініка.

Ухопившись за нього, я щосили потягнув крайню плоть на себе.

- Полностью оголіл залупу, солдат, - втомлено проказала Галина Іванівна тоді як Оля дивилася на мене зі співчуттям, делікатно промовляючи очима: «Давай сміливіше, хлопче, я вірю, ти зможеш».

Набравши повні легені повітря я щосили смикнув себе за хуй.

І сталося диво!

Здалося, що затхлу актову залу призовного пункту на ДВРЗ наповнило сяйво неземного походження.

Отак себе світу явила голівка мого члена. Вона постала, як сонце постає над обрієм, як бубнявіє баклажан та дозрівають помідори в херсонських степах. Як підіймає силач гирю над головою. Як блищить сніг на верхівках гір. Як потужні води рвуть греблі, а той що в скелі сидить розгортає плечі й скидаючи з себе тисячолітні окови фімозу кричить: нарешті я став справжнім чоловіком-воїном і відтепер можу дрочити та їбатися, їбатися та дрочити! Якщо виживу...

- Совсєм дєтєй на убой отправляют, - зітхнула Галина Іванівна. - Повєрнулся, раздвінул ягодіци рукамі, наклонілся, слєдующій…