Ночували нещодавно в готелі в центрі Києва. Зайшли повечеряти. Усміхнений офіціант азійської зовнішності звертається до нас українською, дає меню і так само українською впевнено пояснює лексичне значення закрученого слова, котре означало подушку з овочів, на якій лежить запечений лосось.
Я здивована запитую:
- Ви ж не українець, правда?
- Ні, я в'єтнамець.
- І обоє батьків в'єтнамці? - не можу заспокоїтися.
- Саме так. Але я виріс Україні.
- То ви в школі вивчили українську?
- Ні, у школі української не було. Вже в інституті.
- Я вражена, неодмінно напишу про вас у фейсбуці. Бо безліч російськомовних, котрі народилися в Україні, розповідають, що у них якась інакша щелепа. А у вас, бачу, що все гаразд, хоч в'єтнамська мова надто сильно відрізняється від нашої.
- А як же я можу жити в Україні, працювати тут, і не говорити українською? Я дуже стараюся.
"Москворота щелепа" - це лише міф, виправдання страху помилок чи негативного ставлення навколишніх, непевності, недостатньої мотивації на шляху до української.
У тих, хто прийняв рішення опанувати українську, це неодмінно вийде.