З 1972-го по 1977-й рік мої батьки були солістами Ансамблю пісні й танцю Групи радянських військ у Німеччині, розташованого у Вюнсдорфі. Тато свого часу закінчував київську консерваторію і мав приємний баритональний бас. Мама працювала у складі популярного жіночого ансамблю «Мрія» під керівництвом Ігоря Поклада. Я й досі час від часу передивляюся архівні записи пісень «Ми дівчата з Києва» або «На долині туман». Як буде час, зазирніть до ютубу, згадайте золоту епоху української естради.
Часи проведені у Німеччині, батьки завжди згадували із захватом, називаючи їх «найкращими роками життя». Мама любила розповідати про продуктовий асортимент товарів, батько про практично-ужиткові речі. Дарма, що я мав вірити їм на слово, бо вільнонайманим працівникам (на відміну від військових) не дозволяли брати із собою дітей. Радянська влада примусово розділяла родини, аби громадянам було морально важче втікати на капіталістичний Захід від щасливого соціалістичного життя.
Згідно з офіційною статистикою, берлінський мур за 28 років його існування у різний спосіб подолало понад двісті тисяч осіб. Близько двох тисяч було вбито.
І чого тим східним німцям бракувало? Адже, за розповідями батьків, життя в НДР було справжнім раєм. В магазинах без черг продавалися тверді сири та салямі декількох сортів, перед Новим роком з’являлися дефіцитні банани, апельсини та ананаси. Богемський кришталь, знамениті леопардові пледи та килими «овал з троянд» теж були у вільному доступі. А ще італійське взуття, норвезькі вовняні светри, сервізи «Мадонна», шкіряні курточки, піджаки модних фасонів, французькі парфуми та, навіть, касетні магнітофони західнонімецької фірми «Грюндіг», за якими треба було записуватися у чергу, але то таке…
Для мене ж головними німецькими скарбами були гумові ковбої та індіанці – найтвердіша валюта нашого дитинства. Згодом в СРСР випустили їхні пластмасові копії (жалюгідна підробка на оригінал). Одного разу за жовтого індіанського мисливця з качкою та худого ковбоя з мішечком золота я виміняв у друга срібний радянський карбованець 1924-го року. Він і досі десь у мене в шухляді лежить. Люблю, чи знаєте, старовинні срібні монети.
Батьки поповнювали колекцію гумових фігурок раз на рік, коли влітку приїздили у відпустку. Вдягнувшись по-модньому ми разом відвідували цирк і чеські луна парки, а ще магазини іграшок та атракціони у Пущі-Водиці та біля філармонії, їздили відпочивати у Крим і навіть мали спільні круїзи по Чорному морю на пароплавах «Грузія» і «Шота Руставелі», ото був шик!
Вюнсдорфські топоніми «Гєнєральскій городок», «Квадрат», «Гєнштаб», «Цоссен», «Бєрлінка», «Домік главкома» з їхніх вуст звучали як назви казкових місцин, де завжди світить сонце, ліси та озера сповнені дичини та риби, а магазини – дефіцитних товарів. Там течуть молочні ріки, а на кисільних берегах стоять охайні пряничні будиночки, в яких живуть привітні чемні люди аж ніяк не схожі на хижих фашистів, котрі спалили мільйони євреїв, зруйнували наші міста та винищили 20 мільйонів радянського люду.
- А нємци хорошиє? – малим питався я у батьків.
- Очєнь хорошиє.
- Как Штірліц?
- Да, совєтскіє нємци, как Штірліц: одно говорят, другоє думают, трєтьє дєлают, – жартувала мама.
- Но западниє, капіталістічєскіє лучше, - сміявся батько, який завжди був латентним антісовєтчіком, – только ти об етом нікому нє рассказивай, потому что мєня за такіє слова могут посадіть в тюрьму, понял?
І я кивав головою, погоджуючись, але насправді не міг збагнути, чому в СРСР - найкращій країні світу, котра перемогла фашизм, для дітей випускають таких гівняних солдатиків?
Масовому знімеченню радянських жовтенят на піонерів сприяв телевізійний фільм «17 миттєвостей весни». В дитячих іграх у войнушку я завжди опинявся на боці «фашистів», бо прагнув бути схожими на радянського шпигуна Штірліца. Мріяв в ідеально припасованій формі штандартенфюрера СС розшивати Берліном на «Мерседесі». До того ж ця німецько-фашистська архітектура, культура побуту, естетика поведінки, заможний німецький спосіб життя викликали у радянських людей двоякі почуття: з одного боку гордість за те, що ми перемогли цих клятих фашистів, а з іншого - може краще було б здатися в полон? Тоді б їздили на «Мерседесах», а не гівняних «Жигулях», пили б французький коньяк та їли якісне баварське салямі, а не слизьку по 2.20, замішану на туалетному папері «любітєльскую» ковбасу.
Від самого дитинства я був закоханий у Німеччину, яка асоціювалася у мене з достатком та якістю.
Вакуум розваг в дитячому житті заповнювали німецькі «веселі картинки» про Макса та Мориця, авторства Вільгельма Буша. Серед улюблених авторів: Гоффман, Брати Грим. Але «Холодне серце» Вільгельма Гауфа було найулюбленішим твором. Якщо вірити чорнильним відміткам на її форзацах, я прочитав цю казку понад сотню разів. Присмеркова тевтонська містика справляла на дитячий розум магічну дію, під впливом якої усе німецьке ставало для мене об’єктом бажання. Байдуже, гумовий ковбой, алюмінієві пфеніги чи елементи німецької військової форми, які я перебирав у руках, сподіваючись колись потрапити до омріяної країни.