І настав день, коли пролилися ріки крові.
Текли бруківкою по Інститутській униз до Майдану, сочилися з очей, проступали плямами на брезентових ношах, падали важкими краплями на чорну, зорану тисячами ніг землю, на залишки згарища, уламки барикад. Розлилося криваве море по мармурових плитах у готелі «Україна», стояло калюжами біля Лядських воріт, куди доправляли убитих героїв, покриваючи тіла українськими прапорами. Багряними медузами розпливалася на прошитому кулями одязі, витікала з-під шоломів, проступала химерними візерунками на ковдрах і простирадлах, пульсувала з розірваних артерій, тихо сочилася з тіл тих, кого не встигли відтягти з передової. Вона була усюди — на руках, обличчях, стовбурах дерев, на щитах, та й в самому повітрі стояла кров, заливаючи усе місто, увесь світ, усю Україну. І не було тій крові кінця і краю, і не було краю відчаю і сльозам, що проливала нація на вівтар оновленої, вільної України, змінивши нас назавжди.
Десь близько сьомої ранку повстанців, що ночували у будівлі КМДА, розбудив гучний крик: «Атака з боку консерваторії!»
Заворушилася лунка зала, затупотіли паркету попалені вогнем берці, загрюкали щити, притулені до стін, зайшлися важким кашлем загартовані у попередніх боях вояки, забряжчали каски та амуніція.
П’ятеро студентів львівського політеху — два Ігорка, Андрій, Павло та Микола, що приїхали учора зранку до Києва, як спали вдягненими так і повсідалися на своїх карематах, зашнуровуючи взуття.
— Куди, ви майже босі, голі! – глузують досвідчені самооборонівці над хлопцями:
— Чому голі-босі? — дивуються ті, — у нас рогатка є. Андрію, покажи…
Той видобуває з кишені здоровезну пращу-рогатку та купу іржавих важких гайок. З амуніції на студентах хіба хокейні шоломи та саморобні жилети з карематів. Та хіба молодь колись дослухалася до порад старожилів?
Тим часом біля консерваторії вже йде бій.
— Беркутня відступає! Вперед!
Повстанці лаштують з дощок помости, лізуть на парапет. Чути постріли, але хто в кого стріляє — незрозуміло. У пацанів в руках «воздушки» з оптичними прицілами.
— Заховайте, ідіоти! Можна подумати, що снайперські гвинтівки! — надриваючи голос кричить якийсь сотник.
Силовики відступають до готелю «Україна».
— Заходимо з боку Жовтневого! — командує Павло, бо туди чкурить основна маса народу.
Бунтарі повні сил і готові до рішучих дій. Тих, хто пережив позаминулу ніч на Майдані лишилося мало. Їх легко впізнати. Кіптява, що в’їлася в руки та обличчя, не відмивається вже нічим.
— Відступають… Давай, уперед. Швидко, швидко — сходами вгору…
І раптом «та-та-та…» — коротка черга. Всі присідають, дослухаються. Таких звуків на Майдані ще не було. «Та-та-та»… Щось свистить над головами. Хлопець на самому передку падає і зелена металева каска, глухо стрибаючи по сходах котиться униз. Він лежить головою навзнак, підломивши під себе руку. З-під коміра спортивної куртки витікає тонка цівка крові. Скапує на сходи. Рясніє яскраво-червоним, неприродним для цього теплого, сірого дня кольором. Хтось кидається до хлопця, мацає пульс. «Мертвий… Мертвий...» — проноситься рядами. І раптом тишу голосом Сергія Міхалка розриває звук мобільного.
Радуйся молоту в крепкой руке,
Водопад, молодость — в быстрой реке.
Бей барабан — пам, пам.
Барикады, друзья, шум, гам.
Хтось обережно намацує телефон у кишені вбитого. На екрані висвічується - «мама».
Воины света, воины добра!
Охраняют лето, бьются до утра
Воины добра! Во....»
Телефон замовкає.
Вбитого хлопця обережно спускають вниз сходами. Несуть у бік Лядських воріт.
Майданівець у затертому, попаленому камуфляжі і броніку, прикриваючись щитом обережно здіймається на ноги:
— Тут до колон десять метрів. Пішли…
Один із «закопчених» випорпує з-під бушлата короткий міліцейський автомат:
— Трофейний. З Жидачева передали.
Короткою перебіжкою долає відстань до колон. І вже за мить чується коротке «та-та-та».
— Вперед, за мною! — до десятка протестувальників теж кидаються до рятівних колон.
Хлопці-студенти чкурять за старшими і, проминувши колонаду, опиняються біля спаленого автобуса, з-за якого відкривається оперативний простір. Бачать, як «Беркут», на ходу відстрілюючись з автоматів, відступає до станції метро «Хрещатик».
«Закопчений» розстрілює цілий ріжок у бік беркутні. Силовики відкривають вогонь у відповідь. Луплять кулі по згорілому металу, б’ються об стіни. «Йоп» — хапається хтось за обличчя і вже юшить кров крізь пальці з розірваної рикошетною кулею щоки. Випльовує разом з бурою юшкою розтрощені зуби. Хлопа хапають під руки і вже не ховаючись біжать до сходів, якими все суне і суне бунтівний народ.
Що ж то за народ такий, що куль не боїться? Що із самими дерев’яними щитами готовий кидатися у бій, попри смерть, яка вже випростала чорні крила над Інститутською? Зазирає в очі кожному. Вже гострить косу, узрівши, як підіймаються вулицею вгору зо два десятки майданівців, долаючи рештки барикади під пішохідним мостом. Рвуться до побратимів, які поранені лежать угорі. І не вірить світ, не вірить смерть своїм очам, питаючись захоплено: «Що ж це за люди такі, яких вбивають, а вони йдуть уперед?»
І відступає «Беркут».
Знов зривається десяток відчайдухів і біжать туди, де залишки старої барикади.
— Давай до нас! — вимахують руками.
Хто попід стінкою в обхід, хто ховаючись за деревами рушає уперед. За ними напирають інші й уже до сотні людей опиняються в самому авангарді наступу. Запалюють покришки. Всі хлопці тут. Обидва Ігоря, Павло, Микола. Андрій бачить усіх.
І раптом «ж-ж-жах!», сухий постріл, як ляск батога. Чути придушений зойк і стогін. А потім ще раз «жах-жах». Короткі, цупкі постріли розривають повітря, відлунюють від стін Жовтневого палацу, розхитуючи голе, лискуче гілля лип і горобин.
— Відступаємо! Снайпери! — хилитнуло юрбу і побігли.
Біжить і Андрій. «Жах-жах». Куля пробиває металевий щит і здоровезний дядько, спотикаючись на пів кроці, заривається обличчям прямо у асфальт. Біжить «копчений», із коротким автоматом навперейми, біжать інші. Але на протилежному боці вулиці ще страшніше. Хлопці, що піднялися до виходу з метро ховаються за деревами та за великим кам’яним парапетом.
«Жах-жах» — лунають постріли. Регоче смерть, вимахуючи косою. Хтось вже лежить на бруківці, схопившись за прострілене стегно, хтось навіки уткнувся в землю обличчям, хтось стікає кров’ю, тримаючись за живіт.
Один з Ігорків, той що у бронежилеті, підіймається з-за барикади і чимдуж чкурить на протилежний бік Інститутської. «Жах-жах» — кулі б’ються об бруківку, висікаючи іскри. Хапає за руки пораненого бійця, тягне униз. Павло, Микола та Ігор за ним.
Андрій вже біля готелю Україна. Благає: «Дайте щита! Дайте щита!»
— Якого тобі щита хлопче? Не бачиш, що снайпер б’є? Той щит як папір куля прошиває! — у лікаря швидкої трусяться руки, коли він ламаючи чергову ампулу набирає у шприц протишокові ліки.
У фойє вже до десятка поранених і три трупи. Один з простреленою ногою лежить у кутку і курить. Коли до нього підбігають санітари, тільки відмахується. «Там є важкі. До них йдіть»
Здаючи поранених на руки побратимам-медикам, друзі знову мчать під кулі. Біля дерев, навалившись одне на одного, вже вісім трупів. Один у блакитному шоломі, з якого кров стікає на тротуар. Ще двоє — біля кам’яного парапету. Там же і поранений. Вимахує рукою. «Жах». І от вже лежить неживий. Ще кілька хлопців ховаються за деревами, але раптом один осідає, завалюючись набік.
Хлопці ховаються за пагорбом, чекаючи коли густі постріли трошки стихнуть. Якийсь медик присідає поруч. Хреститься: “Отче наш що єси на небі нехай святиться Твоє ім”я....” В ту саму мить пластиковий шолом з червоним хрестом на чолі прошиває куля. Медик втикається головою в землю із здивованими ще повними життя очима які за мить затягує потойбічна паволока.
Смерть танцює на Інститутській дикий танок. Роззявивши беззубого рота регоче у припадку безумного шалу. Падають хлопці, косить коса. Б’ють снайпери без пощади. Цілять у гомілки і стегна, а як кидаються пораненим на допомогу цілять у них. Роблять неприцільні постріли у бік Майдану. Ось падає на руки санітарів дівчина Леся із простреленою наскрізь шиєю, падає підкошений біля Лядських воріт молодий архітектор Степан. Жах, стогони, відчай.
Але не знає смерть, що не дадуть їй зібрати свій страшний врожай.
Бо розверзаються небеса над Майданом і сходять на землю сонми янголів забираючи душі загиблих прямо на небо. І сідають вони обабіч престолу Всевишнього і чути, як лине над Майданом могутнє: «СЛАВА УКРАЇНІ» і озиваються небеса співом херувимським: «ГЕРОЯМ СЛАВА!» І ось уже розноситься містом блага звістка про НЕБЕСНУ СОТНЮ, і лине по всіх усюдах. І відступає тьма, і тікає смерть, і розбігаються чорні демони. І сяють нетлінними зорями викарбувані в небі слова — ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!
І спустилися того дня Янголи з небес на Землю, і витягали з-під куль вбитих і поранених, і врятували десятки життів, і лишилися неушкодженими. І звали тих Янголів Ігор, Микола, Павло, Андрій і ще один Ігор – всі студенти львівської Політехніки.