Хто отруїв Ющенка?

Антін Мухарський
2727
10.07.2023

Читати книгу

Цю справу й досі не розкрито. Як і більшість спецоперацій, що їх проводила ФСБ на території незалежної України. Серед найгучніших — автокатастрофа, в якій загинув кандидат у президенти В’ячеслав Чорновіл, розстріл директора Нацбанку Вадима Гетьмана і донецького бізнесмена Щербаня, вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, ну і, звісно, отруєння Віктора Ющенка. 
Дорогою на Осокорки я зазирнув у футляр, який передав мені Едуард Аркадійович. У ньому лежав пластиковий шприц із прозорою рідиною. Без голки. Я не чіпав його руками. Як і наказав мій куратор, передав футляр людині, що представилась Давидом Жванією.
— Пропустітє машину во двор, — попросив він охоронця на воротах, — ето чєловєк із нашей світи.
Мене завжди вкурвлювало оце зверхнє ставлення владних покидьків до артистів. Навіть бандити з 90-х поважали митців, які чесною важкою працею заробляли собі на віскі з пармезаном.
На той час із донецького педерастичного папуги я вже встиг перебратися у демократично-патріотичного горобчика, бо завбачливо прихопив із собою на зустріч з Ющенком решетилівську вишиванку (білим по білому), кросівки «Ню Беленс» та сіру бейсболку з логотипом Гарварда.
— Ти артіст, да? Пойдьом покажу тєбє твойо мєсто, — з чутним грузинським акцентом промовив Жванія, відводячи мене у бік господарчої споруди, що скидалася на лазню. — Сіді тут і нікуда нє виході. Тєбя позовут.
«Пішов нахуй, жирний довбойоб!» — такою була моя відповідь, яку я не наважився озвучити уголос.
Кімната, в якій мене тимчасово оселили, була захаращеною господарським крамом комірчиною для челяді, де я сидів тихо, як миша, аж поки критично не захотів до туалету, причому з усіх питань. 
Аби не напудити у модні джинси перед зустріччю з кандидатом у президенти, я пішов шукати вбиральню. Сунучись у перші ж двері, потрапив у гулке приміщення з басейном, душовими кабінами й трьома скляними дверима, що вели до фінської та російської лазні й до турецького хамаму. Людей у приміщенні не було. Зважаючи на вечірній час, усюди горіло світло, окрім туалету, заскочивши до якого, я навіть двері за собою до кінця не зачинив — так прагнув якнайшвидше всістися на унітаз. 
— Он сказал, што будєт мінут чєрєз дєсять, ето значіт мінімум чєрєз час, — почувся вже знайомий мені голос із грузинським акцентом.
— Йобаний пасєчнік, — вилаявся інший голос, який належав невисокому чоловічку з масним алергічним обличчям та мутними очиськами.
У прочинені двері мені було добре видно обох.
— Тут полтора лімона налом, — кинув мутний на підлогу чорну сумку, присунувши її ногою до Жванії. — Ето аванс на прєдвиборную кампанію. Вторая часть будєт послє ісполнєнія пріказа. Пару капєль в чай, колу, віно. Капай во всю єво посуду. Главноє, штоби он випіл. В домє і на дворє вєздє камєри. Поетому стол накрит в бєсєдкє. Опустім штори — і всьо будєт чікі-пікі. Нікто нічєго нє увідіт. Нє сци, Давід, я рядом.
— Всьо равно как-то стрьомно. Он же нє умрьот сразу?
— Сразу нє умрьот — бугай здоровий. Но вот дня чєрєз трі-чєтирє, очєнь желатєльно. Ти мєня понімаєш почєму?
— Єстєствєнно. Ха-ха! Потому што только «пасєчнік» знаєт, кому на счєта упалі мілліони внєзапно обанкротівшегося банка «Україна».
— Вот почєму моі лічниє інтєрєси і інтєрєси людєй із Москви сходятся в одной точкє. Ти умний, Давід. Ти всьо понімаєш.
Після чого Жванія, підхопивши важку сумку на плече, разом із мутним покинув приміщення.

*******
Моя особиста аудієнція з Ющенком тривала не більш ніж десять хвилин. Це відбувалося у вітальні будинку Сацюка, обставленій помпезними китайськими меблями а-ля маркіза де Помпадур. Кандидат у Президенти України статечно розвалився на кітчевому дивані, навіть не запросивши мене сісти у кріслі поруч.
— Твою кандидатуру запропонував Святослав Новий, — флегматичним поглядом зазирав Віктор Андрійович  кудись за небокрай. — Він показав мені запис концерту до Дня Незалежності на телеканалі «Інтер» та пару фрагментів із твоїх шоу. Тобі відомо, що «Інтер» фінансується з Москви?
— Відомо.
— То навіщо ти працюєш із моззкалями? Переходь до нашого табору. Ти ж українець, друже. Хоч і роздвоєний у собі, але українець. Прийшов час повертатися до основ. Вишиванка у тебе красива. Решетилівська. Білим по білому. Як Малевич малював. Народний супрематизм.
Далі я прослухав коротку лекцію про Трипілля — колиску крито-мікенської культури, котра так само породила давньогрецьке мистецтво та римську традицію, що лягла в основу епохи італійського Ренесансу, продовженням якого стало козацьке бароко. Упродовж лекції я думав про одне: чи розповісти Віктору Андрійовичу про те, що я побачив і почув у приміщенні лазні?
У горлянці стояв отой кавалок із присмаком російських грошей, які вже лежали в бардачку моєї рожевої «Волги».
І тільки наступного дня під вечір, коли новина про отруєння Ющенка почала ширитися країною та світовими ЗМІ, до мене почав доходити справжній зміст моменту, коли доля давала мені шанс вплинути на перебіг світової історії.
Якби тоді в моєму серці перемогла Україна, я б наважився разом з отруйним кавалком виплюнути з себе фразу: «Будьте обережні, вони хочуть вас отруїти». Або: «Не пийте сьогодні нічого. Їдьте додому та обходьте Жванію десятою дорогою». Я б зробив це, якби Ющенко був зі мною чемним, запросив сісти поруч, поцікавився творчістю. Але він був нечемним зі мною. Відсторонено зверхнім. Згодом це трагічно вплинуло на його долю. Та й на мою теж. Український світ врятує не любов, бо любов — мінлива емоція. Наш світ врятують чемність та повага одне до одного — саме вони структурують буття цивілізованих націй.
— Ти знаєш, що матір Леонардо да Вінчі була черкескою, тобто українкою, яку батько художника звільнив від рабства? — поцікавився у мене Віктор Андрійович.
— Ні, я тільки про Роксолану чув.
— То скільки ти хочеш за виступ?
— Дві тисячі за концерт.
— У нас нема таких коштів. Ми можемо заплатити тобі щонайбільше тисячу за вихід, адже працюємо на майбутнє України. У нас навіть Оксана Білозір менше отримує. Але обіцяю: якщо ми переможемо, я особисто підпишу наказ про призначення тебе заступником Міністра культури.
— Можна подумати до завтра?
— Подумай, — важко зітхнув Ющенко, підіймаючись із китайського дивана.
«Хитрожопий жлоб», — подумав я, згадавши набиту грошима сумку Жванії. Після чого проковтнув отруйний кавалок, що стояв мені в горлі.
«Малоросійський урод», — цілком ймовірно, подумав Ющенко.
На тому й розійшлися.