У зоні митного догляду на польсько-німецькому кордоні нас протримали майже шість годин, а все через один прикрий випадок, що стався з непитущим Клімом Микитовичем, якого я далі просто зватиму «Микитич», оскільки під час подорожі він став мені за друга, з яким ми гарно проводили час, граючи в дурня, де я в підсумку виграв з рахунком 108 проти 89-ти.
Як вже казав, горілки він не вживав, бо реально закодувався на рік, і про це в колективі добре знали, а тому не дошкуляли артисту тупими докорами на кшталт: всі непитущі або хворі, або падлюки.
Для того, щоб полегшити собі перехід до абсолютної тверезості, Микитич завів подорожню звичку безперервно потягувати каву, яку він заварював у металевому червоному кухлі з олімпійським мішкою, заливаючи розчинну «Галку» окропом з китайського термоса розмальованого лелеками. Окріп добував на зупинках, які траплялися біля придорожніх кафе та ресторанів.
Бальзаківського віку жінки захоплено дивилися на двохметрового богатиря в блакитній майці з логотипом радянського спортивного клубу «Бурєвєстнік», який з широкою усмішкою, повною прокурених зубів, завалювався на їхню територію.
«А ще мій рідний дядя Георгій Костянтинович Жуков виграв Велику Вітчизняну Війну!» — заявляв гордо, але дехто в колективі казав, що він просто «пиздить», бо жодних вагомих доказів цього родичання так і не представив. Окей, повіримо на слово.
У боротьбі за окріп небіж легендарного маршала легко ламав комерційні загати і в Польщі, і в Україні, аж допоки на польсько-німецькому кордоні його не спіткала люта невдача.
Простоявши понад три години в черзі, ми нарешті дісталися зони митного огляду. На той час китайський термос Микитича геть спорожнів.
— Піду прогуляюся до кав’ярні, — хитнув головою вбік яскраво освітленої скляної споруди, куди вже потягнулася зграйка наших дівчат, терміново шукаючи вбиральні.
Намацуючи під сидінням клітчаті вовняні капці, він зашарудів шматками газет, які навалив просто під ногами, розпаковуючи дбайливо загорнуті дружиною в дорогу домашні пиріжки.
Блакитна майка «Бурєвєстнік» і смішно витягнуті бульками на колінах радянські спортивні штани, попхалися у задушливий серпневий вечір, взявши напрямок до прикордонної німецької забігайлівки.
Він повернувся за п’ять хвилин з порожнім термосом навперейми і з обличчям настільки страшним і зсудомленим, що мені здалося, буцім його хапнув приступ грудної жаби.
— Ай суки... суки... — тільки й цідив крізь цементно стиснені зуби і важко дихав, навзнак закинувши голову на спинку сидіння.
— Що сталося, Микитичу?
— Вони вимагають у мене гроші за воду! Уявляєш собі, я підходжу до касирки і питаю: вода, вода, хайс васер, як ти мене навчив... А вона мені найн, найн, і щось таке пальцями крутить, типу гроші давай? Фашисти прокляті, я їм цього так не залишу... — Микитич смикнувся, нахилився уперед і знову зашарудів газетами, шукаючи щось у великій сумці типу «Адідас», яка стояла в нього під сидінням.
Взагалі-то він завжди розмовляв російською, але я, щоб не псувати карму цього твору «собачою мовою», перекладатиму його чьокання і а-кання на солов’їну.
Цього разу Микитич, покинувши порпатись у сумці, випірнув над спинкою сидіння із сріблястою монетою в руці.
— П’ять марок! То мені дружина дала. Ходімо, допоможеш мені у спілкуванні…
У кафе було людно.
Вільні місця хіба що за стійкою уздовж скляної вітрини, прикрашеною неоновою вивіскою. За столиками німці, поляки, зграя галасливих росіян. Велелюдність у залі пояснювалася сполученістю кафе з великим дьюті фрі-магазином, де вся вищеозначена публіка затарювалася дешевими як для Євросоюзу товарами.
Микитич суворо попензлював просто до касирки, не зважаючи на людей з тацями, які чекали своєї черги.
— Скажи їм, що я вже стояв у черзі до цієї товстухи (демонстративно тицьнув пальцем на касирку). Ми прийшли тільки по чай...
Я зсудомлено проковтнув слину і вибалушив очі, з усієї сили намагаючись підшукати відповідний до ситуації словниковий запас. Нарешті проґелґотів, звертаючись до черги англійською, бо німецькою знав вкрай мало:
— Е-е-е-е, ви стейт хиа ені тайм егоу, енд нау кам бек віз мані фор зе тейк онлі ті. (Ми стояли тут декілька хвилин тому і повернулися з грошима, аби взяти тільки чай.)
Відвідувачі, що сиділи за сусідніми столиками, повернули голови у мій бік і я відчув себе в головній ролі вистави під довгою, цілком постмодерною назвою «Жебракуваті українські актори в шахраюватий, маніпулятивний спосіб добувають окріп для колишнього алкоголіка».
— Вер ар ю фром? Раша? — змірявши мене ущипливим поглядом, запитав носатий дідуган з черги, на таці в якого поруч з банкою пива і картопляним салатом помпезно парували дві товсті баварські сосиски.
— Ноу, ви а нот раша, ви а юкрейніан...
— Раша, раша, — голосно перебив мене Микитич, виступаючи уперед, — всі ми раша, совьєт юніон... Андестенд? Сою-ю-ю-з нєрушімий рєспублік свобо-о-о-одних... Я стояв тут у черзі... Я чай хочу взяти...
— Гоу е старт оф лайн, — сухо і вольово тицьнув собі за спину пальцем носатий.
— Шо він каже?
— Каже, щоб ми стали в кінець черги.
— Та пішов він на хуй, старий поц! Я тут до тебе стояв, пойняв?
На ідіому «на хуй», проказану досить голосно, відреагувало значно ширше коло відвідувачів. Навіть росіяни затихли і з їхнього кута веселим горобчиком до моїх вух долетіло «о, тоже наши!»
І тут у справу втрутилась касирка-німкеня. Тлуста така дама, трохи схожа на Геринга, в білому очіпку і червоно-клітчатому сарафані. Вона піднялася зі свого місця і взявши руки в боки, розродилася шпрехастою промовою, з якої я зрозумів тільки: цурюк (назад), дісциплінен (перекладу не потребує) і русіше шайзен (ну, ви зрозуміли).
У кафе запала тиша.
Після промови касирка знову всілася на місце і трохи нервово, наспівуючи, либонь, похідний гімн люфтваффе, натхненно вдарила по клавішах новенького касового апарата, вибиваючи чек інтелігентній німецькій парі з двома дітьми.
— Ну я їм зараз влаштую шайзен, — гримучою змією прошипів Микитич і, ніжно притуливши до грудей рожевого китайського друга, рушив у протилежному від касирки напрямку.
— Чому ви називаєте нас рашею? — спитав я пошепки, коли ми зайняли місце в кінці черги.
— Бо вони не відрізняють, де українець, де білорус, молдаванин, росіянин чи прибалт.
— Ай ем нот раша...
— Та кинь, пусте...
А й дійсно, як вони так безапеляційно визначають серед купи європеоїдів людей з колишнього радянського союзу? Ну, зрозуміло, російська мова. Але коли ми навіть мовчимо, роздивляючись у дьюті фрі-етикетки на алкоголі, нас на касі все одно чітко викупають як рашу.
То що видає в нас совків? Неохайний, а часом яскравий і вульгарний одяг із схильністю до бикуватої спортивності? Скутість? Дивакувата манера поведінки? Розгублений, насторожений і водночас колючий вираз очей? Примхливо відкопилена губа та занадто яскравий макіяж у дам? Підкреслено зверхнє ставлення до оточуючих, за яким ховається елементарна непевність у собі. Золоті хрести на грудях і товсті ланцюги на зап’ястях? Дивний винахід постсовка, що називається «барсетка»? Антропологічні особливості тілобудови? Хамська нечемність? Галасливість? Мова? Запах з рота? Нечищене або убоге взуття? Золоті зуби? Недоглянутість нігтів? Форма черепа з пласкими монгольськими потилицями? Дешева біжутерія? Широкі вилиці? Погані звички і зачіски? Все те, що можна охарактеризувати терміном «деградативна селекція совка».
— Айне чай бітте, — міряючи зверхнім поглядом касирку, каже Микитич кидає перед нею на прилавок велику сріблясту монету.
Посеред таці, яку соває перед собою на металевих рейках Микитич, стоїть лише самотня порожня порцелянова чашечка, з усіх боків дбайливо обкладена дюжиною пакетиків із дармовим цукром.
— Драй марк ергебен... — кидає Герінг у жіночій спідниці три монети на скляну тарелю перед касою, вибиває чек і робить рукою хореографічний пас вбік дерев’яного боксу, де в окремих скриньках лежать понад два десятки сортових чаїв у пакетиках.
— Чорний беремо? Класичний? — суворо підібгавши губи, звертається до мене «бурєвестнік».
— Класичний! — киваю я головою, згадуючи балет «Лебедине озеро», який за радянських часів завжди демонстрували перед тим, як сповістити про чергову катастрофу на кшталт смерті генсека чи вибуху у Чорнобилі.
В повітрі дійсно пахне бідосею.
Та-та-та, та-та, та-рарам-м-м-м-м починає звучати в моїй уяві тривожно озвучена гобоєм музична тема «Доля ломиться у браму».
Чим же ж закінчиться це, без перебільшення, епохальне цивілізаційне зіткнення емоційного анархічного Сходу і виваженого структурованого Заходу?
Бабах! Микитич кидає тацю на мармурову стійку поруч з мультикавоваркою. Далі впевненим рухом нащадок маршала Жукова висмикує з двохлітрового термоса пробку, і, натискаючи на кнопку «Хайс васер», підставляє горлечко туди, звідки ллється паруюча волога.
«Найн, найн...»— волає зі свого закутку герингоподібна касирка.
— А ти, сука, Сталінград помніш-ш-ш-ш!? — обертається до неї в три чверті Микитич, не відпускаючи кнопки.
Постать його і без того велична вмить набуває монументальних рис.
Наче висічений в камені політрук з культового фото «В атаку», дарма що у повстяних капцях і старих спортивних штанях, із задньої кишені яких стирчить шматок дешевого туалетного паперу, він у своїй футболці «Бурєвєстнік», мов би стає новим символом боротьби всіх економічно пригноблених громадян колишнього СРСР, чиї діди врятували цей світ від фашизму, апріорі виборовши жебракуватим нащадкам цивілізаційне право безкоштовно пиздити окріп у німецьких прикордонних забігайлівках.
— Гітлєр капу-у-у-у-ут! — театрально вигукує Микитич басом, звертаючись до усіх відвідувачів у залі.
— У-у-у-у! Гітлєр капут! — оплесками вітають його росіяни й радісно регочуть. — Ура-а-а-а, наши в городє!
— Франц, Франц... — щосили гукає касирка і за мить з дверей із надписом «нур фюр мітарбайтер» з’являється молодий чорнявий хлопець у фартуху, що допіру прибирав за відвідувачами таці з брудним посудом.
— Курская дуга-а-а-а-а, — ще гучніше волає Микитич.
З появою Франца у повітрі мов блискавка спалахує слово «поліцай», яке він вимовляє рвучко, рушаючи до скляних дверей, що ведуть до магазину безмитної торгівлі.
— Микитичу, ходімте звідси... — смикаю я його за лікоть, — ну його той окріп, зараз поліція прийде...
— Ложіл я на ніх с прібором. Я— грейт раша артіст, єду на фєстіваль і іспитиваю фінансовую нужду по прічінє того, что амеріканци прі пособнічєствє європєйскіх спєцслужб і іх пріхвостнєй развалілі мою могучую родіну Совєтскій Союз, которий спас мір от корічнєвой чуми...
— Яка, на хуй, чума! Ви окріп у них безкоштовно пиздите…
— Нє пижжю! Тварь я дрожащая ілі право імєю..? Гдє ето відано, что б над православнимі людьмі так в мірє іздєвалісь?!
— Які, на хуй, православні люди, ви ж самі казали, що все життя були убєждьонним атеїстом-лєнінцем...
— А тєперь стал православним! Мєня жена нєдавно воцерковіла, я даже крєстік на врємя поездкі надєл і нахожусь под защітой Бога... Алілуйа-а-а-а-а, слава тєбє Боже-е-е-е, — несподівано затягнув жалісним дискантом, прискіпливо зазираючи у горлечко термоса, куди увесь цей час неспішно стікав дармовий окріп.
Він набрав повний термос і закрив кришку саме в той момент, коли у залі в супроводі Франца з’явилося двоє поліцейських. При їхній появі православний лєнінєц почав по-діловому заварювати чесно придбаний класичний чорний чай.
Весь цей час поліцейські намагалися розібратися в ситуації, ставлячи запитання трохи розгубленому Францу. Коли ж до зграйки підійшла фамільярна касирка, і тицьнувши пальцем на рожевий термос, стала давати показання, поліцейські звернулися до Микитовича.
— Я с повєрженной націєй нє разговаріваю! — зневажливо відрізав він, артистично підносячи до вуст чашечку з чаєм, і відкопиливши мізинець а-ля граф Олексій Толстий.
Проте ані аристократичні манери, ані віра в бога, ані славне минуле його предків, ані страшні вигуки «ай ем грейт раша артіст» не врятували Кліма Жукова від нахабних дій німецьких поліціянтів, що, узявши його під білі рученьки, потягли до відділку.
— Оресте, друже, — смикнувся він у скляних дверях, — скажи нашим, що я бився до останнього. За світ без фашизму. За вашу і нашу побєду. Раскудрявий, кльон зєльоний, ліст рєзной... Будє-є-є-є-м ж-и-и-и-ить!
Шість годин. Бляха, цілих шість годин до третьої ночі простирчали ми через цей «кльон зєльоний» на польсько-німецькому кордоні.
Після подібних вихилясів допіру добрі німецькі митники примусили нас вивалити із салону свої бебехи і ми півночі просиділи на розхристаних сумках, поки вони ретельно оглядали бус на наявність прихованої контрабанди.
Замурзані, немиті, невиспані і злі ловили на собі зловтішні посмішки поляків і прибалтів, чиї обличчя пропливали повз у високих вікнах туристичних та рейсових автобусів, оглядаючи циганський табір українських театралів-заробітчан.
— Я ж кажу — фашисти! — нарешті повернувшись до автобуса, знову спробував Микитич завести свою катеринку, але Галя Тиркало, назвала його «збуханим мудаком» і він заткнувся.
— Термос хоч віддали? — запитав я увраз постарілого «бурєвєстніка», що знову зайняв сидіння попереду мене.
— Віддали. Останні три марки за окріп заплатив.
— То чому ж раніше так було не зробити?
— Гонор, кураж...
— Дикість все то азійська!
— Згоден, — гірко погодився Микитич.
— «Руссо турісто— обліко моралє», — зрезюмував Цар-Підлядський і автобус рушив на Берлін.