Вони прийшли наче мор та сарана. Впали на наші голови як одна з великих кар єгипетських. Та допіру ніхто не розумів масштабів і наслідків цього лиха.
Вони — це «донецькі».
Топонім доволі умовний, що виокремлює певний соціокультурний антропологічний феномен, чиє формування припало на пострадянський період, означений розбудовою феодально-олігархічної політичної моделі, що панує в Україні й нині, травмуючи розвиток цивілізованих державних інституцій іноді смертельно.
Терміном «данєцкій» характеризували здебільшого людей з кримінальними статками, але безпросвітно радянських, з варварською схильністю до кічу та несмаку в організації побуту та манері вдягатись, вульгарною мовою, схильністю до дешевих понтів, неповноцінною або неякісною освітою, хамськими манерами, тотально аферистичних, брехливих дикунів. Траплялися і виховані «данєцкіє», категорично російськоорієнтовані, що не сприймали Україну як самостійну державу, а будь-які форми української ідентичності таврували як «тотальний провінціалізм». Питання «ти шо данєцкій?» застосовувалося майже до всіх російськомовних громадян, коли вони починали бикувати чи поводити себе неадекватно. Тупорилий жлоб з кримінальними замашками - антропологічний тип, котрий буйно квітнув на отруйному ґрунті примітивних російських серіалів, блатному шансоні та культі «дєдивоєівалі». Він і нині широко представлений в Україні, маркуючи місцевих малоросів, як дійсно «адін народ» з росіянами.
На межі тисячоліть злиття криміналу і держави в Україні сягнуло тієї межі, коли відвертий ґвалтівник та злодій став президентом. Усвідомлення цього факту вводило багатьох добропорядних громадян в стан анабіотичного наркозу та культурологічного шоку. Знання, освіта, культура, гуманістичні та еволюційні принципи виявлялися непотрібними та зайвими.
Але те, що протести проти засилля тотального Хама розпочнуться наприкінці 2013-го — ніхто не чекав. Усі закладалися на 2015 рік, коли мали переобирати Януковича. Революція захопила нас зненацька. Накинулася ніби зголоднілий взимку собака на мозкову кістку, і вже спокою не давала, аж доки не вигризла, не вилизала всі наші почуття та емоції до краплі.
За кілька днів після атаки «Беркуту» у ніч на 11 грудня на перетині Хрещатика з Прорізною постав «Мистецький барбакан» — аналог середньовічної фортифікаційної споруди, розташованої зазвичай перед головною брамою замку, яка брала на себе удар, поки місто готувалося до облоги. Автор концепту – Дмитро Жила, архітектор за фахом.
Міцно збитий з дерев’яних палет та листів ДСП, з пічкою «бімбою» він став прихистком для людей творчих професій. Літературні та поетичні читання, конференції, обговорення, диспути, хепенінги та інсталяції яскраво та натхненно наповнювали наше революційне буття під час «великого стояння». Від дня створення стіни Барбакану було прикрашено роботами художників СВХ.
Після спроби розгону в ніч на 11 грудня проти мітингарів не вчиняли жодних активних дій. Піпл гуляв, артисти співали майже цілодобово, карнавалія тривала. Владою було запущено сценарій самознищення протестного руху. Народ бажав від опозиційних лідерів активних дій, а ті лишень мимрили «без провокацій, без провокацій».
Почалися репресії. По звірячому побили журналістку Чорновол. У активістів-автомайданівців за марші на Межигір’я відбирали права та автівки. 11-го січня під Святошинським судом побили Юрія Луценка. 16-го січня — Рада прийняла «диктаторські закони», що заборонили громадські збори, рух в автоколоні, ходіння в касках, носіння камуфляжу тощо.
За «піздьож в Інтернеті» та заклики до повалення чинної влади всім митцям світило мінімум по десять років. Дехто навіть повидаляв свої акауни у соцмережах.
Наближалося 19 січня.
Опозиція відверто зливала Майдан і стотисячний натовп, який зібрався на площі, починав танути на очах.
Якби не автомайданівці — Булатов, Коба, Поярков (до речі теж художник), що видралися на сцену, закликаючи народ рушати на Грушевського, — то революція могла б безславно закінчитися того ж дня.
Розпач був крайній.
«Хотілося сісти, затиснути голову між колін і плакати, — ось так описував свій стан ще один митець-барбаканівець режисер та продюсер Данило Ковжун. — Ще напередодні у Фейсбуці я створив групу людей, готових до рішучих дій. Але одна справа Інтернет, а інша — реальні дії. І коли Коба зі сцени Майдану “запросив” усіх на Грушевського, до мене підійшов якийсь чоловік і спитав: “Ходімо?”, я відповів: “Ходімо”. На той час у мене в багажнику вже було пляшок із двадцять з коктейлями. Ми спершу вже за звичкою трохи поштовхалися з «Беркутом». Потім прийшов Кличко. Його засипали порошком з вогнегасника і він пішов. Потім полетіло каміння у міліцейський бусік. Потім бусік відтіснили, на нього забралися футбольні ультраси та запалили фаєр…»
«А хто бусік запалив?» — спитаєте ви.
«Та наш барбаканівець Гєна Бублік - музикант» - хитро усміхнеться Даня.
І почалося «вогняне Водохреща». Країна не спала цілу ніч, прикипівши до моніторів комп’ютерів, де наживо транслювали події з Грушевського.
Запалала ментовська техніка, запрацював водомет. Забили бойові барабани, зроблені нашвидкуруч з металевих бочок, трубач заграв «Лєнта за лєнтою».
Близько 19.00 з’явилися перші важкопоранені (першокурснику-архітектору, що намагався відкинути убік світло-шумову гранату, відірвало кисть). Менти почали бити гумовими кулями по журналістах і фотокореспондентах.
20-го січня вдень з’явилася перша катапульта. Бійці опановували нові методи боротьби — салютні установки та требушети, з яких гатили по силовиках з-за лінії барикад. Усе навколо скидалося на справжнє середньовічне побоїще, яке, навіть за буйної фантазії, важко було собі уявити у 21 столітті.
Революція отримала нове дихання!