Добро карається

Антін Мухарський
1961
08.06.2023

Читати книгу

В моєму житті було дві бабусі. Рідна по мамі – Ніночка. Та її сестра – Зіночка, яка власних дітей не мала через трагічну долю. Свого часу вона врятувала від смерті двох єврейських підлітків, які згодом дали брехливі свідчення, буцім під час окупації Києва Зіночка мала інтимні стосунки з німецьким офіцером. За це бабуся отримала 10 років таборів. І хоч у 54-му її частково реабілітували, все  одно мала у документах відмітку колаборантки, була обмежена в громадянських правах та праві на кваліфіковану роботу (хоч до війни  працювала інженером-поліграфістом). Двокімнатну квартиру, отриману у спадок від батьків, у неї відібрали. За іронією долі увесь залишок життя Зіночка провела в тому підпіллі, де під час війни переховувала єврейських підлітків, облаштувавши там маленьку кімнатку з пічкою-буржуйкою, яку топила в холод та на якій готувала їжу.  

З цього приводу мій сусід згори зауважував:

- Світ влаштовано так, що добро у ньому карається. І все через зіпсовану природу людей, які часом вбачають у своєму добродії істоту вищу за себе. Розумнішу, шляхетнішу, заможнішу, успішну. Ніколи не роби добро, поки тебе про це не попросять. А навіть якщо і попросять, тисячу разів подумай, бо роблячи добро, наживаєш собі потаємних ворогів, які в подальшому не оминуть можливості помститися тобі за те, що ти пам’ятаєш не найкращі їхні часи.

До війни батьки єврейських підлітків працювали разом із Зіночкою на поліграфічному комбінаті поблизу стадіону «Старт». На початку червня 1941-го вони відправили дітей до рідної тітки у Одесу. А як почалася війна, наказали їм залишатися на місці, бо, за твердженнями радянської преси, Червона армія  упродовж одного-двох тижнів мала вщент розгромити клятих фашистів.  

Та не так сталося, як гадалося, бо вже на початку липня товариш Сталін закликав небайдужих громадян та парт активістів створювати партизанські загони для руйнування інфраструктури, з метою загальмувати німецький наступ. Це називалося «тактика випаленої землі». На той час війська Вермахту вже перерізали сполучення з Одесою, повільно оточуючи Київ з трьох боків. Евакуюватися до Тамбова без дітей батьки не захотіли, влившись до рядів місцевих диверсантів, що заклали вибухівку на всіх основних інфраструктурних і транспортних об'єктах - мостах, електростанціях, водогонах, залізниці, телеграфі, поштамті. Замінували великі будівлі у центрі, котрі німці могли використати для розміщення штабів чи розселення солдатів.  

Це добре, що кияни попередили німців про закладену у багатьох будівлях вибухівку. У такий спосіб вдалося врятувати будівлю Центральної Ради, червоний корпус університету, багато адміністративних споруд на Печерську. Але не всім так пощастило. 

Першим, 24-го вересня, приблизно о 16-ї годині, вибухнув магазин дитячих товарів на розі Хрещатика та Прорізної. Далі спрацювали вибухові пристрої у сусідніх будівлях. Посипалися міський поштамт та готель “Спартак”, у якому було розташовано німецьку військову комендатуру. Запаси запалювальної суміші, складені на горищах, спричинили сильні пожежі, бо більшість будинків мали дерев’яні перекриття та дахи. Загасити пожежу було нічим, бо пожежну техніку або вивели з ладу, або вивезли червоноармійці при відступі. Водогін  було зруйновано. 

Це були найчорніші дні за всю історію тисячолітнього міста. Окрім сотень житлових будинків в Києві згоріло п’ять найкращих кінотеатрів, театр юного глядача, театр КОВО, радіотеатр, консерваторія та музична школа, центральний поштамт, будинок міськради, два найбільших універмаги, п’ять найкращих ресторанів та готелів, цирк, міський ломбард, будинок архітектора та вчених, два пасажі, понад 100 найкращих крамниць. Було знищено багато бібліотек, цікавих документів, коштовних речей. Без даху над головою лишилося понад 50 тисяч киян. Декілька тисяч загинуло. 

Пожежа тривала 5 днів. Хоча вже 27-го на стінах будинків, огорожах і стовпах з'явилися оголошення з текстом українською, російською та німецькою мовами: «Всі євреї міста Києва і його околиць повинні з'явитися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на ріг Мельникової і Дегтярівської вулиць (біля кладовища). Взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг, білизну тощо. Хто з євреїв не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний. Хто з громадян проникне в залишені квартири і привласнить собі речі, буде розстріляний». Найбільший шрифт був російською мовою, український текст був надрукований шрифтом менше, ну і найдрібніший був німецький. 

- Оні радовалісь, потому что раввіни ім брєхалі, что єврєєв евакуіруют в Палєстіну, - згадувала ті дня Зіночка. – Шлі на убой со всєго Кієва, с дєтьмі, пожіткамі, сліваясь в одін поток на уліцє Мєльнікова возлє Лукьяновского кладбіща, гдє била застава. Там людєй раздєвалі, отбіралі у ніх докумєнти і ценниє вєщі. Потом чєрєз проходи, виритиє в зємлє, єврєєв виводілі в конєц яра і расстрєлліавалі. Чтоб заглушіть стрєльбу і крікі над головамі у людєй всьо врємя кружілісь самольоти, а із громкоговорітєлєй звучалі вєнскіє вальси. Нємци мстілі єврєям за взорванний Крєщатік. 

Але провину за знищення Києва радянська пропаганда переклала саме на німців. Ця версія у Радянському Союзі стала хрестоматійною і так втокмачувалася в голови, що навіть Зіночка на схилі років стверджувала, буцім  то фашисти зруйнували центр міста, хоча особисто знала тих, хто це зробив. Батьки Марка та Голди Розенталь, що жили в сусідній квартирі, зникли без вісти в перший день вибухів. Їхнім дітям дивом вдалось дістатися Києва на початку жовтня. Відтоді сімсот сімдесят два дні вони провели у підпіллі Зіночки, про що свідчили відмітини, зроблені цвяхом на цегляній стіні. Вибралися на світ божий в середині листопада 1943 після звільнення Києва радянськими військами. На той час п’ятнадцятирічна  Голда вже була вагітна від свого старшого на рік рідного брата і ось мала народити…