Знайомі хлопці казали, що перед тим як курити марихуану, треба купити заздалегідь кока-колу, канапки та якесь солодке печиво, бо «на отходняках пробьйот на жрачку».
Досвіду у цій справі я не мав жодного. Тому коли товстезний баклажан за стійкою кофе-шопу SPACE протягнув мені цигарку під назвою «Афганська принцеса», я зайвий раз поцікавився: «Зіс із лайт?»
- Лайт, лайт! - усміхнувся він, видаючи пачку фірмових сірників та одноразову попільничку.
Не встигли ми зайняти місце за столиком у кутку, як до нього пришвартувався ще один здоровезний афроєвропеєць. Діставши з кишені аркуш формату А-4, сипонув на нього жменю якогось зілля, скрутивши «козячу ніжку» розміром з тенор-саксофон. Прикуривши той інструмент власною запальничкою «Зіппо», глибоко затягнувся, підкотивши очі. Потім довго все це видихав в бік мого татуся, який у модній пілотці «Дизель» байдуже зиркав по боках, ніби був частим гостем у цій наркоманській клоаці.
Треба зауважити, що батько у свої сімдесят три знаходився у прекрасній фізичній формі. Героєм його юності був Джонні Вейсмюллер (перший у світі Тарзан, хто не знає), якого він усе життя намагався наслідувати, качаючи прес, біцепси та інші частини тіла. А ще він ніколи в житті не курив. Не те що його синочок, котрий сидів поруч у такій само їбанутій пілотці, нервово стискаючи у пальцях придбану за три євро цигарку з марихуаною.
- Папа, вот наш адрєс в Волєндамє, - протягнув я йому заздалегідь заповнений папірець. - А це ще п'ятдесят євро на таксі. Якщо ти побачиш що я неадекватно себе поводжу, хапай авто і вези нас додому. Ну з богом! - чиркнув сірником.
Спершу все було як у всіх. Я трошки кашляв, випускаючи з себе терпкий дим. Сміявся, згадуючи історії з дитинства. Мацав рюкзак з їжею. Ходив до туалету. Показував баклажану за стійкою «все ок» та дивився на годинник, який чомусь почав розтягувати час, так що десять хвилин здалися мені цілою годиною.
- Ну вот відішь, нічєго страшного.., - загасив в одноразовій попільничці залишок «Принцеси». - Поєхалі домой!
І навіть цілком бадьоро вийшов на вулицю. Але, ступивши на місток через річку Амстел, із здивуванням відчув, що тротуар під моїми ногами розгойдується, а тверда бруківка поволі перетворюється на пластилін, в якому загрузають ноги.
Прогулюючись Амстердамом, я часто зустрічав характерну для цих місць картину: посеред вулиці, забравши руки до кишень, на півзігнутих ніжках стоїть хлоп чи дівка. Час від часу ніжки гнуться у колінцях, але тільце, інстинктивно намагаючись зайняти вертикальну позицію, підстрибує вгору, потім знову осідаючи вниз. Жартома я прозвав цих обкурених наркош «борсучками».
- Ні хєра собі! - тільки й ги-гикав я, враз перетворившися на одного з них, а ще зі здивуванням оглядав вулицю, яка раптом почала мінитися всіма кольорами веселки.
Тато стояв поруч, мрійливо дивлячись кудись вдалечінь.
- Атоша, у тєбя тожє фонарі зєльоним свєтятся? - нарешті поцікавився він.
Здається, татусь, нахапавшись вторяків, бачив світ у тих самих кольорах, що і я!
- Барсучкі спєшат домой! - зареготав я несамовито, але батько чомусь не відреагував на цей вдалий жарт.
Озвався лишень через пів години, замріяно промовивши: «Да, вєчєром Амстердам по-особєнному прєкрасєн!»
Того вечора таксі до Волендаму їхало три доби, хоч у звичайний день ми діставалися готелю хвилин за сорок. За цей час я встиг передивитися купу кінофільмів, сходити в гості до Білосніжки, познайомитись з гномами, але найбільшу зацікавленість у мене викликала заставка до мультику «Весела карусель», по дашку якої невпинно стрибала руденька білочка, поруч з якою крутила жирним гузном сексуальна качечка (при нагоді передивіться це культове відео).
Декілька разів я чесно намагався "перемикнути" канал, але білочка з качечкою знов і знов поставали перед очима.
«Ето шікарная страна!» - чулося з переднього сидіння, де тато вишуканою голландською розповідав таксисту про часи своєї служби у Німеччині.
«Звідки тато знає голландську?» - дивувався я, але коли таксист пакистанець почав чистою українською декламувати мені Шевченка (Дивлюсь я на небо та й думку гадаю) я, закоцюрбившись плакав на задньому сидінні через тугу за батьківщиною. На прощання я намагався всучити пакистанцю п'ятдесят євро на чай, від яких той щедро відмовився, бо в країні діяло правило: не розводити на гроші в драбадан обкурених туристів.
Чесно скажу, я не пам'ятаю як опинився у готельному номері. Підірвався з ліжка о пів на третю ночі від почуття голоду, якого зі мною ніколи не траплялося. Увімкнувши світло, побачив, що тато мирно спить. Мій рюкзак тулився до його тумбочки, на якій стояла на чвертку не допита, дволітрова пляшка кока-коли. І це при тому, що тато після сьомої вечора намагався не їсти, а кока-колу взагалі вважав «коричневою отрутою».
Рвучко ухопивши рюкзак, я витрусив його вміст на власну постіль. Замість двох жирних канапок з тунцем та індичкою, банки з цукровим печивом та упаковки «Рафаело» на простирадло з бокової кишеньки випав самотній гандон.
Від невгамовного голоду, я був хижо подивився на власне стегно, а потім на батькову гомілку, яка апетитно стирчала з-під ковдри. Аж тієї миті головою майнула рятівна думка.
Кинувшись до татусевої валізи, серед банок з вітамінами, трусів, майок та використаних шкарпеток я відшукав те, чого понад усе прагло моє зголодніле єство! БУТЕРБРОДИ ІЗ СЕРВЕТКАМИ!
«Тату, вибач свого малолітнього сина-засранця, що у власному марнославстві піддавав нищівній іронії твій безцінний життєвий досвід, який врятував мене від людожерства в самому центрі євроатлантичної цивілізації! Дякую тобі за все! Дякую!» - дивився я на сплячого батька, з ніжністю, заковтуючи одним духом рятівні залишки кока-коли.