Книга складається з п’яти частин. “Українізація або смерть”, “Мовні історії”, “100 порад, як перейти на українську”, “Злочини Московії проти України” та декілька автобіографічних історій запрошених Авторів. Пан Мухарській, в своїй частині книги, категорично та жорстко, без зайвих реверансів “проходиться” по російськомовному населенню України. Не добираючи м’яких слів ставить в один ряд всіх: хоч “вату”, хоч патріотів, якщо вони не розуміють необхідності переходу на українську. “... нині розмовляти в Україні російською аморально! Дорогі “русскоговорящіє патріоти України”, ви мрієте перемогти Росію”, але не здатні подолати її в собі... Кажете, що любите Україну, вболіваєте за неї, але принципово розмовляєте російською? Не вірю! ... Не обманюйте себе та не дуріть голови іншим. Одужуйте... Будьте українцями, а не лише називайтеся ними”. А стосовно “модного” зараз вислову “какая разніца”, Автор логічно відповідає “Та якщо “какая разніца”, то говори українською! Але ж ні. Бо “какая разніца” — це завжди означає “пєрєході на русскій”... “Какая разніца” — це все одно, що сказати: “Я тебе кохаю, але заміж піду за іншого” чи “Я люблю жінок, але спатиму лише з чоловіками”. Ми українці, надто поблажливі. Наша толерантність до того, що толерувати не можна, доведена до абсурду”. Мухарський пояснює свою категоричність у порушених питаннях тим, що політику “мовної толерантності” українцям згодом довелося відхаркувати кров’ю. “...найбільша ненависть та зневага до українців звучить російською. Війну в нашу країну кликали російською, більшість розстрільних команд для українців віддавали російською, бо росіяни неприховано бажають українцям смерті та загибелі.” Мовні історії та Сто порад, беручи до уваги, що їх Авторка пані Бєльська, не такі жорсткі як попередня частина, але наполегливо корисні для читачів, які вже вирішили, чи ще вагаються, розпочати шлях до опанування української мови. Для тих, хто ще не бачить гострої необхідності в переході на українську вона наводить масу доводів зробити це разом: “Йде восьмий рік неоголошеної російсько-української війни, а в нас і досі добра половина громадян спілкується мовою окупанта. Ворога ми подолаємо лише вкупі з власним комплексом меншовартості”, “Московська щелепа” — це лише міф, виправдання страху помилок чи негативного ставлення оточення, непевності, недостатньої мотивації на шляху до українізації”, “Якщо українці не навчаться платити за українські концерти, книжки, музику, скоро не матимуть ні українських музикантів, ні України. Бо де не було української культури, там тепер ОРДЛО”, “Російські кулі убиватимуть нас, допоки на наших землях лунатиме російська мові і російська музика”... Надам цитату однієї із сотні порад, бо мені здається, що саме усвідомлення ЧОМУ УКРАЇНА ЗРОСІЙЩЕНА, буде важливим кроком до опанування зброї проти російської експансії. “Треба розуміти, чому в Україні так багато людей говорить російською. Через окупацію, поневолення Російською імперією, через десятки років рабства. Через те, що радянська влада гноїла в тюрмах і таборах українських письменників та поетів, розстрілювала упорядників словників української мови, винищила мільйони українськомовних людей під час голодоморів. Через Росію — країну-загарбника й терориста. Попри те, що Україна вже 30 років незалежна, зросійщені українці й досі мають “стокгольмський синдром”... Вони хворі. І вилікувати їх можемо ми з вами єдиним методом — позбуваючись російської. Що менше її лунатиме з наших вуст, то здоровішою ставатиме українська нація”. Тож я, разом з Авторами книги “...мрію про Україну, що буде українською не лише за назвою, але й духом, матеріально культурною, поведінковими моделями, які дадуть нам змогу максимально відірватися від Росії (це критична умова для виживання), протиставивши варварській азійщині та моральному розбещенню власний кодекс честі та гідності модерної української еліти”. Друзі, я знаю, що значна частина з вас, досі не сприймають українську за необхідність, але візьміть почитати цю книгу (а ліпше придбайте, до речі вже є і аудіоформат), переходьте на українську і я впевнений, що це буде вашим особистим важливим внеском у боротьбу із “Руським миром”.
Книга складається з п’яти частин. “Українізація або смерть”, “Мовні історії”, “100 порад, як перейти на українську”, “Злочини Московії проти України” та декілька автобіографічних історій запрошених Авторів.
Пан Мухарській, в своїй частині книги, категорично та жорстко, без зайвих реверансів “проходиться” по російськомовному населенню України. Не добираючи м’яких слів ставить в один ряд всіх: хоч “вату”, хоч патріотів, якщо вони не розуміють необхідності переходу на українську. “... нині розмовляти в Україні російською аморально! Дорогі “русскоговорящіє патріоти України”, ви мрієте перемогти Росію”, але не здатні подолати її в собі... Кажете, що любите Україну, вболіваєте за неї, але принципово розмовляєте російською? Не вірю! ... Не обманюйте себе та не дуріть голови іншим. Одужуйте... Будьте українцями, а не лише називайтеся ними”.
А стосовно “модного” зараз вислову “какая разніца”, Автор логічно відповідає “Та якщо “какая разніца”, то говори українською! Але ж ні. Бо “какая разніца” — це завжди означає “пєрєході на русскій”... “Какая разніца” — це все одно, що сказати: “Я тебе кохаю, але заміж піду за іншого” чи “Я люблю жінок, але спатиму лише з чоловіками”. Ми українці, надто поблажливі. Наша толерантність до того, що толерувати не можна, доведена до абсурду”.
Мухарський пояснює свою категоричність у порушених питаннях тим, що політику “мовної толерантності” українцям згодом довелося відхаркувати кров’ю. “...найбільша ненависть та зневага до українців звучить російською. Війну в нашу країну кликали російською, більшість розстрільних команд для українців віддавали російською, бо росіяни неприховано бажають українцям смерті та загибелі.”
Мовні історії та Сто порад, беручи до уваги, що їх Авторка пані Бєльська, не такі жорсткі як попередня частина, але наполегливо корисні для читачів, які вже вирішили, чи ще вагаються, розпочати шлях до опанування української мови. Для тих, хто ще не бачить гострої необхідності в переході на українську вона наводить масу доводів зробити це разом: “Йде восьмий рік неоголошеної російсько-української війни, а в нас і досі добра половина громадян спілкується мовою окупанта. Ворога ми подолаємо лише вкупі з власним комплексом меншовартості”, “Московська щелепа” — це лише міф, виправдання страху помилок чи негативного ставлення оточення, непевності, недостатньої мотивації на шляху до українізації”, “Якщо українці не навчаться платити за українські концерти, книжки, музику, скоро не матимуть ні українських музикантів, ні України. Бо де не було української культури, там тепер ОРДЛО”, “Російські кулі убиватимуть нас, допоки на наших землях лунатиме російська мові і російська музика”...
Надам цитату однієї із сотні порад, бо мені здається, що саме усвідомлення ЧОМУ УКРАЇНА ЗРОСІЙЩЕНА, буде важливим кроком до опанування зброї проти російської експансії. “Треба розуміти, чому в Україні так багато людей говорить російською. Через окупацію, поневолення Російською імперією, через десятки років рабства. Через те, що радянська влада гноїла в тюрмах і таборах українських письменників та поетів, розстрілювала упорядників словників української мови, винищила мільйони українськомовних людей під час голодоморів. Через Росію — країну-загарбника й терориста. Попри те, що Україна вже 30 років незалежна, зросійщені українці й досі мають “стокгольмський синдром”... Вони хворі. І вилікувати їх можемо ми з вами єдиним методом — позбуваючись російської. Що менше її лунатиме з наших вуст, то здоровішою ставатиме українська нація”.
Тож я, разом з Авторами книги “...мрію про Україну, що буде українською не лише за назвою, але й духом, матеріально культурною, поведінковими моделями, які дадуть нам змогу максимально відірватися від Росії (це критична умова для виживання), протиставивши варварській азійщині та моральному розбещенню власний кодекс честі та гідності модерної української еліти”.
Друзі, я знаю, що значна частина з вас, досі не сприймають українську за необхідність, але візьміть почитати цю книгу (а ліпше придбайте, до речі вже є і аудіоформат), переходьте на українську і я впевнений, що це буде вашим особистим важливим внеском у боротьбу із “Руським миром”.