Пишу так, ніби щойно зняв капелюха, витрусив із нього пару сценічних блискіток і сів за відгук, який сам себе просить на світ.
Прочитавши цю книгу, я, зізнаюся, кілька разів ловив себе на думці: «Та невже ж це про мене написано, га?» Бо ж читав з посмішкою, здивуванням, обуренням, сміхом і, чорт забирай, захопленням. Саме так — у повному спектрі емоцій, як на хорошому театральному прогоні, де актори вже втомлені, але грають так, ніби завтра прем’єра.
І не міг відірватися. Бо ця історія про подружню зраду — не просто історія. Це добре зібраний механізм, де кожна деталь клацає вчасно, а драматичність подається так, ніби режисер стоїть за спиною й шепоче: «А тепер — пауза…»
Жінки в цій книзі бачать глибше, ніж дозволяє акторська гра. Вони зчитують оголеність, яка спершу видається відвертим книжковим порно, але згодом перетворюється на сюжетний поворот, що його хочеться смакувати довго, як міцну філіжанку кави.
І я, як людина, що знає толк у метамодерні, можу сказати: авторська самоіронія тут працює як годинник. Вона дає той ефект, коли читаєш і думаєш: «Та ну, не може бути… хоча… може!»
Книга пахне. Книга звучить. Книга знята в моїй голові як кіно — настільки кінематографічні описи, що ця руда зеленоока історія тепер ходить за мною, як фантом сцени, який не хоче йти за лаштунки.
І я не шукатиму, де тут вимисел, а де фактаж. Бо це неважливо. Важливо те, що кілька годин я був у стані чудового забуття, під акомпанемент рядка: «Fly me to the moon, and let me play among the stars…»
Пане Антіне і пані Єлизавето, дякую вам за Оголеність — у тексті, у фото, у сміливості бути собою.
ДЕКІЛЬКА ВДАЛИХ ЦИТАТ, ЯКІ ПАСУЮТЬ ДО ВІДГУКУ
«Оголеність — це не про тіло. Це про сміливість дивитися правді в очі.»
«У кожній зраді є трохи театру, а в кожному театрі — трохи правди.»
«Жінки бачать те, що чоловіки намагаються зіграти.»
«Історія починається там, де закінчується сором.»
«Коли правда роздягає — вже не сховаєшся за роллю.»