Про автора, звісно, знаю завдяки телевізору й Інтернету; було цікаво, чи він пише так, як на Фейсбуці, чи інакше; та й рубрика таки працює: багато хто побіг читати й писати відгуки, тож я і собі став у чергу. Поготів про той період, який не бачив по телебаченню: службу в радянській армії і перебування в німецькій тюрмі. Ну, тобто, якесь одразу було передчуття, що книжка мені сподобається. Поготів у читальному квітні тримаюся тільки завдяки рубрикам і спільночитам, хоча з книжками наче й щастить. Тому підсвідомо очікував чогось, що мене розчитає. Так і сталося. Написав так багато про себе, бо про сюжет фактично також написав, хоча й одним реченням. Плюс його подано в анотації разом із імовірними подразниками. Та й зачепили ті моменти, що й багатьох інших; хоча крім підтирання дупи пальцями й бурятської зоофілії з доведенням до самогубства ленінградця (до речі, атмосферно книжка інколи мені перегукувалася з «Я, Паштєт і Армія» Кузьми, хоча, звісно, вони різні), теорії хні (хоча й не погоджуюся, що опоненти бога — то гівно, але зважаючи на рік подій — цілком можливо) — ще й оце вдалблювання в стінку (типу привітання) перед поселенням разом із десятьма русскімі; «форма — голий торс»; публічний огляд прутнів; блювання; епізод з уколом; та багато інших речей; це ж автобіографія; не переказуватиму її всю; треба ж зберегти цікавість для наступних людей; ніби й реальність, але подразнює однаково. Перемикачем слугувало сексуальне й навколосексуальне. Звісно, описане в стилі автора: так, що, думаю, «Темний», «Неонові боги» й «Священник» на боковинці — заплакали. В кого там фімоз, га? Однак добре, мастурбація на Ведєнєєву, гадаю — то, канєш, суворо. Окремо всміхнув контекст, в якому згадано Пугачову і Кобзона — чув схожі відгуки від знайомих знайомих. Власне, коротко кажучи, такою собі уявляв цю книжку; отримав, що хотів; здебільшого, читання припало на спекотний вуличний вівторок; загіперфіксувався на комфортному кеглі й інтервалі — ось за це окремий респект. Випив цю книжку, мов «Живчик» попри тематичну важкість — і най примірник крокує собі далі.
Про автора, звісно, знаю завдяки телевізору й Інтернету; було цікаво, чи він пише так, як на Фейсбуці, чи інакше; та й рубрика таки працює: багато хто побіг читати й писати відгуки, тож я і собі став у чергу.
Поготів про той період, який не бачив по телебаченню: службу в радянській армії і перебування в німецькій тюрмі. Ну, тобто, якесь одразу було передчуття, що книжка мені сподобається. Поготів у читальному квітні тримаюся тільки завдяки рубрикам і спільночитам, хоча з книжками наче й щастить. Тому підсвідомо очікував чогось, що мене розчитає. Так і сталося.
Написав так багато про себе, бо про сюжет фактично також написав, хоча й одним реченням. Плюс його подано в анотації разом із імовірними подразниками. Та й зачепили ті моменти, що й багатьох інших; хоча крім підтирання дупи пальцями й бурятської зоофілії з доведенням до самогубства ленінградця (до речі, атмосферно книжка інколи мені перегукувалася з «Я, Паштєт і Армія» Кузьми, хоча, звісно, вони різні), теорії хні (хоча й не погоджуюся, що опоненти бога — то гівно, але зважаючи на рік подій — цілком можливо) — ще й оце вдалблювання в стінку (типу привітання) перед поселенням разом із десятьма русскімі; «форма — голий торс»; публічний огляд прутнів; блювання; епізод з уколом; та багато інших речей; це ж автобіографія; не переказуватиму її всю; треба ж зберегти цікавість для наступних людей; ніби й реальність, але подразнює однаково.
Перемикачем слугувало сексуальне й навколосексуальне. Звісно, описане в стилі автора: так, що, думаю, «Темний», «Неонові боги» й «Священник» на боковинці — заплакали. В кого там фімоз, га? Однак добре, мастурбація на Ведєнєєву, гадаю — то, канєш, суворо.
Окремо всміхнув контекст, в якому згадано Пугачову і Кобзона — чув схожі відгуки від знайомих знайомих. Власне, коротко кажучи, такою собі уявляв цю книжку; отримав, що хотів; здебільшого, читання припало на спекотний вуличний вівторок; загіперфіксувався на комфортному кеглі й інтервалі — ось за це окремий респект. Випив цю книжку, мов «Живчик» попри тематичну важкість — і най примірник крокує собі далі.