Це трапилося в Единбурзі у 1996 році, де ми з театром "Золоті ворота" представляли виставу "Злочин та кара".
Наступної після відкриття фестивалю суботи наш творчий колектив було запрошено на богослужіння та святковий обід до місцевого храму Св. Андрія Первозваного та Почаївської Божої Матері, що належав українській греко-католицькій громаді.
«Пєрєходім на украінскій язик, іначє обєда нє будєт, — інструктував нас головний режисер Трюфель, котрого спокусили послухати службу Божу обіцянками борщу зі сметаною та вареників із вишнями. — Говорят, срєді мєстних полно бивших есесовцев із дівізії "Галічіна"».
Аромат борщу та вареників запливав до церкви крізь дубові двері, що вели в напівпідвальне приміщення, де була кухня, церковна їдальня та класи недільної школи.
Конфлікт на мовному ґрунті спалахнув одразу після того, як Добриня Микитич Жуков, переступивши поріг храму, заспівав «Богородіце Дєво, радуйся…», щоб перевірити акустику.
«Такої наруги я стерпіти не можу! — лютував керівник місцевого хору "Червона калина" Степан Зрада. — Які то українці? То справжні какцапи!»
А й дійсно, в колективі, окрім мене, Катерини, водіїв із Франика, полтавця Семена Лажі та уродженця Вінниці Царя-Підлядського, державної мови не знав ніхто. Чистокровний єврей Альфред Петрович Трюфель аж пітнів, вимовляючи «ґречно дякую» у відповідь на пропозиції місцевих пожертвувати гроші святому Луці чи поставити свічку за процвітання України.
Дізнавшись про есесівське минуле керівника хору, бунтівний Микитич затягнув «Смуглянку».
— Не звертайте уваги, — заспокоював розбурханого Зраду Семен Лажа, коли «грейт раша артіст», кинувши наостанок «смєрть фашизму», гордо покинув храм, знехтувавши шаровим обідом. — Усі нормальні люди розуміють, які тоді часи були. Це вже після Нюрнберга стало відомо, що фашисти накоїли, а тоді ж пропаганда про це не розповідала. «Галичина» билася за вільну Україну проти двох страшних імперій: Третього Райху та Радянського Союзу…
— Я проти Третього Райху не воював, — заперечував Зрада, — бо й досі дотримуюсь думки, що світом править проклята ж..два. Ви читали книжки Генрі Форда? — питався у Трюфеля, на що той, набивши рота дармовими варениками, мовчки кивав головою.
— Звідки ви родом? — цікавився Лажа у колишнього есесівця.
— Зі Стрия.
— А я в Пирятині народився. Чули про таке містечко? Давайте потиснемо один одному руки, засвідчивши вічну дружбу західняків і наддніпрянців, бо я маю до вас одну практичну пропозицію…
Замість конвертованої в Шотландії «Столичної» Семен Лажа привіз із собою на продаж десять літрових пляшок пійла, замішаного на дешевому польському спирті «Білий орел» — так звану горілку «Крємльовскую», із зображенням ленінського мавзолею на етикетці.
Дорогою на фестиваль народний артист вихвалявся: «Вот увідітє, шотландци єйо у мєня с ногамі і рукамі оторвут».
Але в усіх місцевих пабах Лажа дістав відкоша і тепер мусив докладати надзусиль, аби хоч комусь втюхати неякісний товар.
— Це шикарна горілка! — переконував Зраду. — Лишу собі пляшечку на зворотну дорогу. Хочете, відмию етикетки з мавзолеєм Леніна і віддам вам товар по дев’ять фунтів за одиницю? Вміст важливіший за зовнішні форми. Давайте вісімдесят фунтів за все — і по руках!
На тому і зійшлись. «Кремлівська» — то, звичайно, горе, але бізнес понад усе. Так працює західне мислення.
Та життя виявилося складнішим за теоретичні концепти.
Наступного дня, вибравшись із ліжка близько полудня, я зустрів Лажу на кухні нашої квартири. Відкоркувавши пляшку «Кремлівської», він сидів за столом і тихо плакав.
— Що трапилося, Семене Леонідовичу?
— Антоша, оні мєня наєбалі-і-і-і… — ридма заридав народний артист.
— Хто?
— Йобаниє бандеровци-и-и-и-и… Піть будєшь? — налив собі пів склянки. — Ми договорілісь со Зрадой, што сєгодня в дєсять утра он забєрьот у мєня «Крємльовскую» оптом. Пру я ету сумку чєрєз вєсь город на горбу, потому што фунт за автобус платіть жалко. Ну опоздал на дєсять мінут. Вєсь в милє пріхожу на мєсто, слишу, в храмє поют: «Повіяв вітер степовий, трава ся похилила. Впав в бою стрілець січовий, дівчина затужила…» Прісєл рядом с храмом на лавочку. І так мені мило на серці стало. Так любо… Корочє, растаял я, утратіл бдітєльность. Подходіт ко мнє молодой чєловєк і на нормальном русском язикє говоріт: «Я слишал, Зрада обєщал купіть у вас водку по восємь фунтов за бутилку, а я возьму по дєсять!» «Вот так удача, — думаю я сєбє. — Бог єсть! Нахрєн того Зраду, бізнес важнєє». Молодой чєловєк прєдлагаєт: «Поєхалі с товаром ко мнє домой, я с вамі на мєстє рассчітаюсь». Нє проблєма. Сєлі в вішньовую «восьмьорку» с англійскімі номєрамі. Сумку с водкой в багажнік кінулі. Єдєм… Пріятний молодой чєловєк із Ніколаєва. Любіт Совєтскій Союз, нєнавідіт Запад, работаєт в Едінбургє сантєхніком, мєчтаєт пєрєєхать жить в Амєріку. Вдруг у машини мотор глохнєт. «Подтолкньотє с горочкі?» — просіт водітєль. Нє проблєма. Вихожу я із машини, толкаю, а он по газам — і тікать! Я бєгом в церковь, крічу Зрадє: «Твой чєловєк у мєня водку спізділ!» А он мнє: «Матюки перетворюють тебе на москаля». Мол, нє знаю нікакого чєловєка, сам віноват, опоздал на встрєчу і всьо такоє… Піздєц, Антоша, развєлі мєня бандеровскіє сволочі, как котьонка. Піть будєшь?
— Семене Леонідовичу, будьте обережні, ввечері вистава.
— Старая гвардія нє сдайотся! Я к вєчєру уже протрєзвєю.
***
— Лажу не бачив? — поцікавився Трюфель, коли о пів на дев’яту я з’явився в акторській гримерці.
— Нє, — збрехав я, і це була правда.
Я бачив Лажу, коли повернувся додому. Перед ним стояла майже допита пляшка «Кремлівської».
— Семене Леонідовичу, з вами все гаразд? — поцікавився щиро.
— Синок, нє пєрєживай, — замахав він руками, — у мєня організм так устроєн: могу бухать до усрачкі, а потом раз — і как стєкло! Прогуляюсь — і всьо вивєтрітся.
Тож о восьмій (коли я збирався на виставу) на кухні замість Лажі лишилася порожня пляшка «Кремлівської», а ще купа гарбузового лушпиння, шкоринок від сала, ковбаси, недоїдені бутерброди з індичим паштетом.
За п’ятнадцять хвилин до початку вистави головний режисер був не таким спокійним.
— Де цей мудак?! — носився лаштунками.
З таймінгом в Единбурзі було суворо. Вистави змінювалися що дві години. На монтаж та демонтаж декорацій відводилось 15 хвилин. За нами виступало популярне жіноче кабаре. За затримку вистав передбачалися гігантські штрафи.
— Починаємо вчасно? — поцікавився місцевий менеджер.
— Файв хвилин екстра, — усміхнувся йому Трюфель, підзиваючи до себе Царя-Підлядського. — Роль Мармеладова зіграєш?
— Альфреде Петровичу, — жахнувся той, — я зі своїми текстами ледь впорався!
— Я не прошу тебе грати англійською. Кажи російською близько до тексту. Головне — роби це впевнено та емоційно. Піддавай пердячого пару, як ти любиш.
— Я не зможу, Альфреде Петровичу, їй-бо!
— Друзья, — звернувся до трупи головний режисер, — вніманіє! Сєрьожа сєгодня ісполняєт роль Мармєладова. Нє смотря на отсутствіє Лажи, шоу маст гоу он.
Перші п’ятнадцять хвилин минули спокійно.
Цар-Підлядський більш-менш вдало справлявся з короткими репліками, граючи одночасно за себе (зведений образ російського мужика) та за «того парня».
Страшне почалось, коли ми впритул наблизились до розлогого монологу Мармеладова, в процесі якого він змальовував Раскольнікову (тобто мені) трагічну долю власної доньки (Соні), що подалася в повії, аби прогодувати родину старого п’яниці.
Починався монолог такою тирадою (наводжу мовою оригіналу): «Молодой чєловєк, в ліце вашем я чітаю как би нєкую скорбь. Ібо, сообщая вам історію жизні моєй, нє на позоріщє сєбя виставлять хочу пєрєд сімі празднолюбцамі, а чувствітєльного і образованного чєловєка іщу…»
Притулившись плечем до правої куліси, я зустрічав небезпеку грудьми. Та почувши від Царя-Підлядського: «Всьо, піздєц, Антоша, пріплилі. Ніхуя нє помню…», — вткнувся у лаштунки писком.
— Чєго, блять, смєйошся?! — заревів Цар-Підлядський. — На позоріщє мєня виставляєшь?
Боковим зором бачив, як інші артисти, мов таргани, пов¬зли в бік труни на коліщатках, душачись від сміху. І тільки сховавшись за труною, давали волю почуттям: ржали нев¬пинно, прикриваючи роззявлені роти долонями.
— Вот такая хуйня, рєбята! — волав Цар-Підлядський до глядачів, отримавши від режисера карт-бланш на імпровізацію. — Жизнь в Пєтєрбургє ні хуя нє сахар! Піздєц как всьо дорого стоіт. Дочка у мєня єсть от пєрвого брака, Сонєчка. Пятнадцать копєєк в дєнь нє заработаєт, єслі чєстнá. А жена моя нинєшняя, которую Галя Тиркало іграєт, вигнала Соню на панель, штоби дєтішкам єди купіть. Я как узнал, забухал, карочє, по-чьорному. Жалко вам мєня, сударь, ілі нєт? Да похуй. Потому што прідьот Хрістос і всєх нас пожалєєт. Скажет: свіньї ви пьяниє, но і ви прідітє ко мнє, потому што я Бог і всьо такоє… Как-то так, братішка!
У кінці вистави глядачі влаштували артистам овацію.
— Ну, Цар, ти й дав: «Жизнь в Пєтєрбургє ні хуя нє сахар», — реготали ми дорогою в автобусі.
— А що я міг зробити? — виправдовувався гордий Підлядський. — Альфред Петрович наказав близько до тексту, от мене і перемкнуло. Виявляється, всю російську класику можна вкласти у три фрази: «піздєц», «йоб твою мать» і «как-то так, братішка». Ну і єщьо «похуй».
Усі були щасливі. Тільки Альфред Петрович нервував: «А раптом у Лажі стався інфаркт чи інсульт? А раптом він потрапив під авто?»
Але артист виявився живим та неушкодженим. Стояв біля будинку на Екедемі-стріт, притулившись спиною до металевого парканчика.
— Сьома, ти в порядкє? — вискочив з автобуса Трюфель, а вже за мить повернувся до салону. — Ця падла п’яна як чіп!
— Я только на мінуточку рєшил прілєчь на газон, — виправдовувався Лажа за вечірнім чаєм. — Проснулся, а на дворє — ночь. Ето бандеровци во всьом віновати, хітриє, лживиє тварі!
— Але ж ви казали, що горілку вкрав російськомовний хлопець з Миколаєва?
— Да! Которого бандеровци подослалі! Русскій чєловєк нікогда би так нє поступіл. Вот, єй-богу, вєрнусь домой і снова в комуністічєскую партію вступлю.
— Трюфєль обєщал наложить на вас штраф за пьянство.
— Я єму наложу! — грюкав Лажа кулаком по столу. — Пусть етот ж..д свой штраф сєбє в сраку засунєт! Я же нє со зла на спєктакль нє прішол. Я же прізнал свою ошибку…
— Ошибкі надо нє прізнавать, іх надо смивать… кровью, — злостиво зрезюмував Цар-Підлядський, перед тим як ми мовчки розійшлися по кімнатах.