— Лажу не бачив? — поцікавився Трюфель, коли о пів на дев’яту я з’явився в акторській гримерці.
— Нє, — збрехав я, і це була правда.
Я бачив Лажу, коли повернувся додому. Перед ним стояла майже допита пляшка «Кремлівської».
— Семене Леонідовичу, з вами все гаразд? — поцікавився щиро.
— Синок, нє пєрєживай, — замахав він руками, — у мєня організм так устроєн: могу бухать до усрачкі, а потом раз — і как стєкло! Прогуляюсь — і всьо вивєтрітся.
Тож о восьмій (коли я збирався на виставу) на кухні замість Лажі лишилася порожня пляшка «Кремлівської», а ще купа гарбузового лушпиння, шкоринок від сала, ковбаси, недоїдені бутерброди з індичим паштетом.
За п’ятнадцять хвилин до початку вистави головний режисер був не таким спокійним.
— Де цей мудак?! — носився лаштунками.
З таймінгом в Единбурзі було суворо. Вистави змінювалися що дві години. На монтаж та демонтаж декорацій відводилось 15 хвилин. За нами виступало популярне жіноче кабаре. За затримку вистав передбачалися гігантські штрафи.
— Починаємо вчасно? — поцікавився місцевий менеджер.
— Файв хвилин екстра, — усміхнувся йому Трюфель, підзиваючи до себе Царя-Підлядського. — Роль Мармеладова зіграєш?
— Альфреде Петровичу, — жахнувся той, — я зі своїми текстами ледь впорався!
— Я не прошу тебе грати англійською. Кажи російською близько до тексту. Головне — роби це впевнено та емоційно. Піддавай пердячого пару, як ти любиш.
— Я не зможу, Альфреде Петровичу, їй-бо!
— Друзья, — звернувся до трупи головний режисер, — вніманіє! Сєрьожа сєгодня ісполняєт роль Мармєладова. Нє смотря на отсутствіє Лажи, шоу маст гоу он.
Перші п’ятнадцять хвилин минули спокійно.
Цар-Підлядський більш-менш вдало справлявся з короткими репліками, граючи одночасно за себе (зведений образ російського мужика) та за «того парня».
Страшне почалось, коли ми впритул наблизились до розлогого монологу Мармеладова, в процесі якого він змальовував Раскольнікову (тобто мені) трагічну долю власної доньки (Соні), що подалася в повії, аби прогодувати родину старого п’яниці.
Починався монолог такою тирадою (наводжу мовою оригіналу): «Молодой чєловєк, в ліце вашем я чітаю как би нєкую скорбь. Ібо, сообщая вам історію жизні моєй, нє на позоріщє сєбя виставлять хочу пєрєд сімі празднолюбцамі, а чувствітєльного і образованного чєловєка іщу…»
Притулившись плечем до правої куліси, я зустрічав небезпеку грудьми. Та почувши від Царя-Підлядського: «Всьо, піздєц, Антоша, пріплилі. Ніхуя нє помню…», — вткнувся у лаштунки писком.
— Чєго, блять, смєйошся?! — заревів Цар-Підлядський. — На позоріщє мєня виставляєшь?
Боковим зором бачив, як інші артисти, мов таргани, повзли в бік труни на коліщатках, душачись від сміху. І тільки сховавшись за труною, давали волю почуттям: ржали невпинно, прикриваючи роззявлені роти долонями.
— Вот такая хуйня, рєбята! — волав Цар-Підлядський до глядачів, отримавши від режисера карт-бланш на імпровізацію. — Жизнь в Пєтєрбургє ні хуя нє сахар! Піздєц как всьо дорого стоіт. Дочка у мєня єсть от пєрвого брака, Сонєчка. Пятнадцать копєєк в дєнь нє заработаєт, єслі чєстнá. А жена моя нинєшняя, которую Галя Тиркало іграєт, вигнала Соню на панель, штоби дєтішкам єди купіть. Я как узнал, забухал, карочє, по-чьорному. Жалко вам мєня, сударь, ілі нєт? Да похуй. Потому што прідьот Хрістос і всєх нас пожалєєт. Скажет: свіньї ви пьяниє, но і ви прідітє ко мнє, потому што я Бог і всьо такоє… Как-то так, братішка!
У кінці вистави глядачі влаштували артистам овацію.
— Ну, Цар, ти й дав: «Жизнь в Пєтєрбургє ні хуя нє сахар», — реготали ми дорогою в автобусі.
— А що я міг зробити? — виправдовувався гордий Підлядський. — Альфред Петрович наказав близько до тексту, от мене і перемкнуло. Виявляється, всю російську класику можна вкласти у три фрази: «піздєц», «йоб твою мать» і «как-то так, братішка». Ну і єщьо «похуй».
Усі були щасливі. Тільки Альфред Петрович нервував: «А раптом у Лажі стався інфаркт чи інсульт? А раптом він потрапив під авто?»
Але артист виявився живим та неушкодженим. Стояв біля будинку на Екедемі-стріт, притулившись спиною до металевого парканчика.
— Сьома, ти в порядкє? — вискочив з автобуса Трюфель, а вже за мить повернувся до салону. — Ця падла п’яна як чіп!
— Я только на мінуточку рєшил прілєчь на газон, — виправдовувався Лажа за вечірнім чаєм. — Проснулся, а на дворє — ночь. Ето бандеровци во всьом віновати, хітриє, лживиє тварі!
— Але ж ви казали, що горілку вкрав російськомовний хлопець з Миколаєва?
— Да! Которого бандеровци подослалі! Русскій чєловєк нікогда би так нє поступіл. Вот, єй-богу, вєрнусь домой і снова в комуністічєскую партію вступлю.
— Трюфєль обєщал наложить на вас штраф за пьянство.
— Я єму наложу! — грюкав Лажа кулаком по столу. — Пусть етот жид свой штраф сєбє в сраку засунєт! Я же нє со зла на спєктакль нє прішол. Я же прізнал свою ошибку…
— Ошибкі надо нє прізнавать, іх надо смивать… кровью, — злостиво зрезюмував Цар-Підлядський, перед тим як ми мовчки розійшлися по кімнатах.