Я не люблю "простих" людей

Я не люблю "простих" людей.

Вони працюють, виховують дітей, готують їсти і здаються досить симпатичними, допоки не почнуть говорити чи писати коментарі у фейсбуці. Тоді здається, що вони і чорта переплюнули б у брудноротості. Тож сентенція про те, що голосом народу говорить Бог, точно хибна.

Вони не делікатні, поводяться по-панібратськи, звертаються до незнайомців на ти і дуже зверхні до тих, хто інтелектуально й культурно вищий. Обожнюють давати непрошені поради й виправляти вигадані помилки на сторінках грамотних і компетентних людей. Бо їм ніколи не спаде на думку перевірити інформацію чи визнати, що були неправі.

А як вони люблять критикувати зовнішність! Особливо тих, хто справді є доглянутим. Коли мені пишуть, що я не маю талії (вона у мене 68 см, вага 52 кг), я точно знаю, що це жінка, що має 20-30 зайвих кілограмів. А мою усмішку назве нещирою чи зуби несправжніми людина без переднього зуба чи з ще радянськими золотими коронками.

Вони пишуть незнайомим людям повідомлення серед ночі чи навіть телефонують у месенджер без домовленості. Шлють гори безособових онлайн-листівок на всі релігійні й державні свята не тільки нашої країни, а й ворожої.

Будь-що хороше, що вириває з мороку війни, вони заплюють: «Нащо це виставляти?», «Не на часі», «А кому це треба?»

Вони нав’язливі, показово набожні, під кожним фото військових неодмінно напишуть брехливе «молимося за вас». А під наступною світлиною у стрічці, на якій зображено розтрощену після обстрілу квартиру подружжя співаків, один із яких був військовим, прокоментують «Так їм і треба, бо багаті».

Заможних людей вони ненавидять. І завжди скажуть, що «це він нажився, вкрав, намутив чи насмоктала», особливо коли достеменно знають, що кошти зароблені чесною працею і великим розумом.

У них відсутні аналітичні здібності та критичний розум, тому владу вони обирають ту, яка більше пообіцяє більше неможливого. Бо в казки вони вірять.

Нетактовність - їхнє друге я. Вони неодмінно побажають «діточок, як на небі зірочок» тим, хто дітей не хоче. Скажуть, що жінка без дітей пустоцвіт тій, хто роками намагається завагітніти. "Сама винна, нащо ти його туди відпутила?" - кинуть згорьованій вдові захисника.

Їхня панівна поведінка - осуд, плітки, поливання брудом, намагання знайти скалку в оці, знецінення.

Щойно напишеш, що зібрали на концертах й передали армії 10 мільйонів - звинуватять в тому, що піаримось, і краще б пішли гинути за країну, ніж гроші збирати. Напишеш про благодійний тритижневий тур в Англії - втекли в Лондон, поки народ під шахедами. Бо щось добре, зроблене з публічним звітом, їх дратує більше, ніж щось погане, зроблене мовчки.

Вони люблять таврувати, навішувати ярлики. І це не про походження, вид діяльності чи освіту. А про відсутність людяності, співпереживання і внутрішньої культури.

Ці люди, які називають себе простими, насправді - спрощені. Вони тягнуть вниз, бо не можуть злетіти вгору. Тому впиваються ненавистю до людей складних.

Я люблю складних людей.

Непересічних і діяльних, тих, хто не гає час на обурені смайлики чи цинічні коментарі. Тих, у кого всередині - всесвіт, і тому немає потреби кричати на весь світ. Вони його змінюють, змінюючи на краще себе, працюючи над своїм мисленням, емоціями, вибором слів, ставленням до інших. Роблять це не популістськими гаслами, а малими кроками, щоденними діями.

Вони вміють вести діалог і слухати, навіть якщо не згодні. Бо такі розмови допомагають їм віднайти внутрішній камертон.

Справді гідні люди не мають потреби принижувати інших.

Мені цікаві складні. Щирі, глибокі, думаючі.