Вперше я побачила пеніс...

Вперше я побачила пеніс у дитсадку. Точніше одразу багато їх. Після денного сну хлопчики гуртувалися й по троє брали до рук зелений емальований горщик, що стояв у кожного під ліжком. А тоді отак разом солодко, наче поливаючи квітку, дзюрили, як та всесвітньо відома скульптура в Брюсселі. Я була зачарована їхніми маленькими корінцями. Хотілося їх розглядати.

Пізніше, коли мені було років п’ять, ми з батьком гуляли стадіоном, йому знадобилося пустити калюжу. І він вирішив зробити це в моїй присутності, зайшовши за ріг трансформаторної будки, на її стіну. Його причандал виявився зовсім не таким, як у хлопчиків. З усього, що було мені знайомо, він найбільше скидався на сардельку за кольором, розміром і навіть шкіркою. Тато сказав, що то крайня плоть, яка відсувається під час сексу. Втім, що таке секс, не сказав.

За рік до того, як я пішла до школи, батьки розлучилися. І шість років ми з батьком не бачилися. А потім він знову з’явився. Вирішив, що хоче проводити зі мною час. Втім у досить специфічний спосіб. Він зустрічав мене біля дому на київському Печерську, і ми їхали до художньої майстерні на Оболоні, де він і мешкав. Дорогою купували курку-гриль в універсамі. Коли від неї лишалися самі кістки, він клав на диван поряд зі мною великий стос глянцевих журналів і лягав спати на чотири години.

Таких журналів я раніше не бачила. Це були «Плейбої», видані у США, Франції та Польщі. Я з захватом розглядала оголених дівчат в еротичних, а часом і порнографічних позах. У американському були переважно білявки з довгим волоссям, величезними пружними грудьми, білозубими голлівудськими усмішками і делікатними інтимними зачісками. Французький подобався мені менше – там переважали світлини жінок з інтимними іграшками та атрибутами садо-мазо, я не розуміла, що це все таке, й мені не подобалося. А в польському все було значно пристойніше і нудніше. Словом, американський був найкращий.

Далі батько або прокидався і відвозив мене додому, або розгортав газету з оголошеннями про секс по телефону і тренував мій голос. Він хотів, щоб я набрала номер і по-дорослому запитала: «Что ви можетє мнє прєдложить?», а потім передала слухавку йому. Не знаю, нащо він це робив, чи соромився сам, але дорослий голос мені видобути так і не вдалося.

Він був успішним живописцем і жив по пів року то в Україні, то у Франції, де працював на жінку арт-дилера, котра продавала його реалістичні полотна із витонченими зображеннями балерин, букетів півоній, вітрильників у хвилях та оголених красунь, котрі ніжаться на сонечку. Цих вродливих дівчат дилер знаходила за прилавками косметичних крамниць і пропонувала їм роботу на вихідні: позувати художникам у жанрі ню і отримувати за це еквівалент 45 євро на годину готівкою. Це досить великі суми як на початок 2000-х.

Я мріяла побачити Париж, марила Лувром. І тато щороку мені казав, що візьме з собою тоді, коли мій бюст виросте і буде таким пишними, як у натурниць. А я, позуючи, сама оплачу свою подорож. Мені це було боляче й образливо. Особливо коли він простягав руку, намагаючись помацати мене, щоб перевірити, груди ростуть. Я відсахувалася від нього, відштовхувала…

Перса мої так і лишилися бутонами, що не розпустилися, першого розміру, 75 B.

У старших класах, думаючи про майбутній фах, я хотіла вивчати психологію пари, шлюбу, сексологію. Але викладали або загальну або клінічну. Мене не цікавила жодна з них. Тож лишався єдиний зрозумілий варіант – стати мистецтвознавцем, як мама і більшість сучасних принцес, котрі вивчали історію мистецтв.

Коли сказала про це батькові, він заявив, що мистецтвознавець – це повія для художника, він мене не підтримує. І, маючи в приймальній комісії художньої академії дружину близького друга, зробить усе, щоб я туди не вступила. Це була страшна погроза.

Я запитувала, яким же він воліє бачити моє майбутнє? Він вважав, що вища освіта мені не потрібна і я маю стати візажистом, щоб фарбувати моделей у Франції перед виходом на подіум, раз не маю повних грудей, щоб позувати живописцям. А ще краще – знайти собі «багатого мішка», який би мене утримував. Це був не мій шлях.

Оплачувати навчання було нікому, тож, щоб вступити на бюджетну денну форму й отримувати стипендію, закінчила школу з золотою медаллю, півтора роки сама готувалася до вступних іспитів з історії мистецтва й за цей час списала понад 400 аркушів А4, конспектуючи професійну літературу. Тож, не завдяки, а всупереч обставинам я стала студенткою і повністю припинила спілкування з батьком. Тепер навіть не знаю точної дати його смерті. Її приховав від мене зведений брат, щоб не ділитися спадком.

Я стала мистецтвознавцем, здобула освіту в галузі адміністративного менеджменту, вивчала дизайн інтер’єрів, керувала одним з найбільших в Україні центрів сучасного мистецтва, навчилася говорити на камеру, працювати в кадрі й робити макіяж так, що мені пропонують співпрацю відомі фотографи.

Я стала дружиною, видавцем, концертним директором. Видала понад 15 книжок свого чоловіка, ми разом об’їздили з гастролями всю Україну і пів світу. Вже передали для армії понад 10 мільйонів гривень...

І виявилося, що ні для щасливого заміжжя, ні для гарного сексу, ні навіть для відвідин Парижа не потрібні великі груди.

Коли люди роками ходять до психологів досліджувати свої дитячі травми чи те, чого батьки їм буцім недодали, аби знайти причини свого неуспіху у стосунках чи кар’єрі, мені це видається виправданням власної пасивності та бездіяльності.

Дитинство не визначає нашого майбутнього. Ми сильніші за своє минуле. Ми здатні дорослішати, зцілюватися, змінювати себе, брати відповідальність і будувати власну долю.