Знайти гарну каву в Нью-Йорку вкрай важко.
А вареники з вишнями — так вопще…
На початку вересня 2016 року, близько сьомої вечора я сиджу за високою стійкою французької патісерії «Maison Kayser» на перетині тридцять шостої вулиці та п’ятої авеню.
Дабл капучино майже допито. Від порції вареників лишився хіба картонний бокс із залишками ванільної підливки, в якій плаває зіжмакана серветка.
Майже п’ять тисяч доларів лежать у лівій внутрішній кишені жилета «Barbour», приємно гріючи серце.
Зважаючи на критичний стан моїх фінансів в Україні, Америка — це справжній порятунок. Бо на Батьківщині — біда. На Батьківщині — війна. Майже всі концерти й виступи в зоні АТО благодійні. Офіс продано, кишені вивернуто. Аліментні зобов’язання, взяті на себе в жирні довоєнні роки у валюті, суди переглядати відмовляються. Борги ростуть. Колишня дружина лютує, злигавшись із чиновником з міністерства юстиції. Шантажує дітьми, яких я не бачив з початку війни, надсилаючи есемески на кшталт: «Утром дєньгі — вєчєром дєті. Вєчєром дєньгі — утром дєті. Всьо просто: всє дєньгі — всє дєті!» І нема цьому кінця-краю…
Сидиш в Україні й думаєш: «Може, таки з моста у воду?» Аж раптом дзвінок з Гамерики: «Чи не могли б ви провести приватне весілля?»
«Та ще і як міг би’м! Дай вам Боже здоровля!»
«Только єсть одно условіє: язик мєропріятія — русскій».
«А-а-а, е-е-е, але ж це залишиться між нами? Бо від початку війни я не спілкуюся російською…»
Виступ минув блискуче.
Бізнесмени з Донецька видавали заміж свою доньку — капризну тупу курку з надутими губами, штучними цицьками третього розміру та віями до брів. Складний манікюр її нігтів свідчив про повну відсутність інтелекту. Жених, понтовий єврейський юноша з Харкова (родич чи то Добкіна, чи то Кернеса), щопівгодини разом із шафером бігав до туалету нюхати кокаїн. На весіллі були присутні колишні члени проросійської «Партії регіонів». То мені було морально важко.
Пам’ятаєте, у Джека Лондона є оповідання «Мексиканець»? Худорлявий мексиканський юнак виходить на ринг проти пихатого білого боксера, побивши якого мріє заробити гроші для продовження революції. І хоч я ліваків не люблю, письменницький талант Джека Лондона всіляко ціную.
Проводячи ненависне мені весілля (наче той мексиканець), я тішив себе думкою, що гроші підуть на добру справу: техніку для новоствореного підрозділу аеророзвідки полку «АЗОВ», яким опікувався мій давній друг Віталій Голуб. У середині 90-х він якось врятував мені життя.
Ми перестрілися з ним на Майдані в грудні 2013-го. Маючи купу бізнесів, пов’язаних із логістикою, корінний одесит одноосібно утримував намет «Русскоязичниє патріоти Украіни», котрий стояв поруч із «Барбаканом» — мініфортецею на Прорізній, де тусувалися радикальні українські митці.
— Та ну нах, — плювався Голуб, коли я заводив із ним розмови про важливість переходу на українську мову. — Прі чьом здєсь язик, єслі я готов умєрєть за Украіну? А ти готов? — дивився на мене прискіпливо. — Антоша, нє надо мєрятся хуямі, когда разговор заходіт о будущєм страни. Всє ми — в одном окопє. Відім Украіну частью западной цивілізациї, основой которой єсть «свобода слова», то єсть право чєловєка разговарівать на том язикє, на котором єму удобно.
З початком АТО Віталік записався у «АЗ0В». Дістав поранення під Іловайськом. Побував у російському полоні. Я ж воював переважно на гуманітарних фронтах. А ще активно волонтерив. То він звернувся до мене з проханням закупити в Америці квадрокоптер, додаткові акумулятори до нього та навігаційне обладнання (тут ціни кращі).
— Хуйня — основа нашей жизні! — жартував Голуб, демонструючи ескіз «хуйні», за допомогою якої він планував чіпляти до квадрокоптера чи то гранату, чи то інший вибуховий предмет, дистанційно скидаючи його на голови окупантам.
Причандалля для Голуба коштувало майже чотири тисячі.
За два роки війни ми всі вивернули кишені. Продавши бізнеси, мій друг пожертвував останні гроші на озброєння побратимів із «Аеророзвідки».
Але люди в Україні не помічають війни. В їхніх головах і досі править блядський цирк під керівництвом клоунів з 95-го кварталу. Найвищі посадовці країни, роззявивши роти, регочуть над антиукраїнськими жартами. Пацани в Авдіївській «промці», під Пісками, Мар’їнкою, Гнутовим гинуть щодня, захищаючи право єврейських шоуменів усіляко знецінювати нашу боротьбу.
«Етот радікалізм нікому нє нужен», «война вигодна Порошенкє», «войну прідумалі політікі», «нам треба миритися з Росією», «украінци самі віновати — нє надо било устраівать Майдан» — скільки російсько-пропагандистського лайна у людей в головах?
То зарядив донецьким замовникам фантастичну ціну — п’ять тисяч доларів, плюс проїзд, плюс проживання в гарному готелі. Бо зазвичай за проведення приватних свят беру три.
Донецькі замовники погодились.
Аеророзвідці «АЗ0ВУ» бути!
«Флай мі ту зе мун, енд лет мі плей емонг зе старз…» — голосом Джулі Лондон озивається телефон у моїй кишені.
То дзвонить дружина.
«Так, люба…»
«Антінчику, — чується у слухавці її стривожений голос, —подивіться, будь ласка, що про вас написали в таблоїді на "Українській правді"»
Серце сіпається, руки холодіють.
«Що написали?» — питаюся обережно.
«Що ви в Америці російською мовою вели корпоратив для членів "Партії регіонів". Доклали відео, де ви разом із молодятами розрізаєте весільний торт, а ще російською запрошуєте на сцену групу "Лєнінград"».
Руки трусяться, серце калатає.
Зазираю на «Українську правду». Стаття «Антін Мухарський працює на "Партію регіонів"» уже зібрала понад сто двадцять тисяч переглядів.
Зазирнувши до фейсбука, розумію, що новина про мої гастролі у Нью-Йорку теж шириться соцмережами.
«Йобаний пєтух», «підар», «гандон», «удаваний патріот», «нікогда єво нє уважала» — читаю найпристойніші коментарі на публічних сторінках поважних українських журналістів, котрі поділилися цією новиною і тепер збирають тисячі вподобайок, лайкаючи коментарі дописувачів:
«Риговскій хуєсос»
«Хай пиздує в росію»;
«Гроші не пахнуть»;
«І нашим, і вашим»;
«Двустволка галіма»;
«Справжній українець — і в рот, і в очко».
Від перших днів існування Ореста Лютого (мого музичного альтер его) я звик до подібної риторики в соцмережах. Але що робити з людьми, котрих знаєш особисто, з якими відбув на Майдані три місяці пліч-о-пліч, тримав лаву під час перших сутичок із «беркутами» в ніч на 11 грудня, підносив коктейлі Молотова на Грушевського, лаштував останню барикаду та співав гімн у найстрашнішу ніч лютого, коли нас лишалась усього жменька посеред площі, вкритої полум’ям?
«Під0р — він і у вишиванці під0р», — пише той, кому я особисто віддав три з половиною тисячі доларів на протезування руки, в якій вибухнула світло-шумова граната.
Я відчуваю, як у мене підвищується тиск. Лівий бік обличчя німіє. Перед очима мерехтять чорні цятки, світ застеляє туман.
Добре, що з часів Майдану я завжди ношу у кишені «Каптопрес» — сильнодійний засіб проти тиску.
Запиваю таблетку солодким капучино.
Україна — не для слабодухих.
Вона випатрає тебе до останньої кишки, спустошить, розтопче, ославить на весь світ, змішає з лайном, утопить руками дорогих співвітчизників, з якими й ворогів не треба.
Той, що написав: «Під0р — він і у вишиванці під0р», — теж воює, але в іншому підрозділі. А ще пише хуйові книжки про війну, котрих останнім часом розвелось багато.
Хлопці на передку називають росіян — під0рами, в той час як ті вважають «під0рами» саме українців.
Віталік Голуб — російськомовний хлопець з Одеси.
Той — стовідсотковий галичанин, чий дід воював в УПА.
Я — русифікований українець, який обрав український шлях.
І хто з нас під0р?
«Боже, кого я бачу, — чується поруч голос, — Антіне, невже це ти?»
Я обертаюся.
За моєю спиною стоїть сер Мак-Лох. Всесвітньо відомий продюсер, з яким ми не чулися понад двадцять років.
«Радий тебе бачити…» — старий робить рух назустріч, але я виставляю уперед руку, зупиняючи його порив.
Але як цей гандон знайшов мене у багатомільйонному мегаполісі? Дурне питання, якщо маєш справу із самим дияволом.
«Ви знали, що я у Нью-Йорку?» — питаюся спантеличено.
«Ще б пак! — сміється старий. — Артемій Едуардович та Жанна Тимофіївна (донецькі бізнесмени), мої добрі друзі, радились, чи запрошувати тебе ведучим на весілля їхньої доньки. Я, звичайно, порадив запрошувати».
Овва, оце так поворот! Невже цей задньоприводний поц і досі за мною стежить?
«На жаль, я не зміг прийти привітати молодят особисто, — веде він далі. — Трохи допомагав Трампу в Філадельфії. У нас же вибори на носі. Побачив тебе у вітрині кафе, то й вирішив зайти привітатися. Я й досі тебе люблю. Як артиста. Тримай, — протягує мені три пачки стодоларових банкнот. — Тут тридцять тисяч. Передай Віталіку Голубу на квадрокоптери».
«Ви знаєте Віталіка Голуба?» — тетерію я, приймаючи з його рук гроші на добру справу.
«Я знаю всіх, хто бореться за вашу і нашу свободу», — патетично виголошує Мак-Лох.
Тридцять тисяч!
І скажіть після цього, що старі під0ри — хуйові люди.
Пизд...ти-бо вміють усі, а реально працюють на перемогу — одиниці.
На той час питання «що краще: гей-парад чи російський дєнь побьєди на Хрещатику?» особисто для мене було вирішене.
Серед двох зол я обрав менше — гей-парад.
Багато хто зауважить: краще парад нашої Перемоги!
Для таких маю невтішну новину: без підтримки старих підорів (їхньої зброї та коштів) нам Росію не перемогти.
От чесно, хлопці (у дам не питаюся), чи готові ви були б віддатися заради України? Для справжніх патріотів поставимо питання руба: чи готові ви, пацани, дати в сраку, якби наступної миті Кремль розвалився, Путін здох, Україну прийняли до ЄС та НАТО, а російськомовні дітки з Харкова та Одеси заговорили українською? Лише разочок… в жопу… і Україна переможе?!
— Та іді нахуй! — послав мене Віталік Голуб, коли я спробував обговорити з ним це складне екзистенційне питання. — Умєрєть за Украіну — всєгда пожалуста! Но подставіть свойо очко под хуй підора — нікогда!
— А дєньгі у підоров брать на квадрокоптери?
— Ето другоє…
Життя складне. Так отож!