Ця історія трапилась у 1996-му році, коли ми з трупою театру «Золоті Ворота», всівшись у старенький автобус «Мерседес» поспішали до Единбургу з виставою «Убивець» створеної за мотивами «Злочину та кари» Достоєвського. Роль Раскольнікова грав ваш покірний слуга, в той час як образ Порфірія Порфірьєвича (поліцейського слідчого) втілював Добриня Микитич Жуков – п’ятдесятидворічний актор, який ще на початку подорожі категорично заявив: «Друзья я в суворой завязкє, поетому прошу мнє дажє нє прєдлагать».
В аристократів духу часом трапляються моменти, коли організм треба терміново ставити на просушку. Бо там, де сто грамів, там і літр, і півтора на душу.
В цьому плані біографія Добрині Микитича рясніла спогадами: «Випілі піва на Караваєвих дачах — очунялі в Юрмалі на дачє у Пугачової» або «Хлопнул п’ятдесят на Крєщатікє — проснулся голий на пляжє в Одєсє».
Торуючи шлях до тверезого життя, артист завів подорожню звичку безперервно потягувати розчинну каву «Галка», заварюючи її окропом із китайського рожевого термоса, розписаного блакитними лелеками. Окріп добувався на зупинках біля придорожніх кафе та ресторанів.
Бальзаківського віку жінки захоплено дивилися на двометрового богатиря в запраній майці «Бурєвєстнік», котрий вимагаючи окропу, розповідав дотепні жарти про Володьку Висоцького, якого знав особисто.
«А ще мій рідний дядя — Георгій Костянтинович Жуков — виграв Велику Вітчизняну війну!» — заявляв гордо.
«Пиздить», — зауважував з цього приводу Цар-Підлядський.
Але на польсько-німецькому кордоні Микитича спіткала люта невдача.
Простоявши понад три години в черзі, ми нарешті дісталися зони митного огляду.
— Піду прогуляюся до кав’ярні, — хитнув артист головою в бік яскраво освітленої скляної споруди, притискаючи до грудей спорожнілого термоса.
Він повернувся хвилин за двадцять з обличчям настільки страшним і зсудомленим, що мені здалося, буцім богатиря хапнув приступ грудної жаби.
— Ай суки… суки… — важко дихав, закинувши голову на спинку сидіння.
— Що сталося, Микитичу?
— Вони вимагають у мене гроші за воду! Уявляєш, я підходжу до касирки і питаю: «Вода, вода, хайс васер?» — як ти мене навчив… А вона мені: «Найн, найн», — і щось таке пальцями крутить, типу гроші давай.
Взагалі-то він завжди розмовляв російською, та я, щоб не псувати карму цього твору ворожим «язиком», перекладатиму його чьокання і акання солов’їною.
Випорпавши зі свого портмоне монету у п’ять марок (єдині його гроші) Микитич попросив:
— Пішли разом, допоможеш у спілкуванні з фашистами.
У кафе було людно.
За столиками німці, поляки, зграя галасливих росіян.
Микитич попензлював просто до каси.
— Скажи їм, що я вже стояв у черзі до цієї товстухи (демонстративно тицьнув пальцем на касирку). Ми прийшли тільки по чай…
Я зсудомлено проковтнув слину, пробелькотівши:
— Е-е-е-е, ві стейт хіа сам тайм егоу, енд нау кам бек віз мані фор зе тейк онлі ті. (Ми стояли тут декілька хвилин тому і повернулися з грошима, аби взяти тільки чай).
Зачувши недолугу англійську, черга уважно спостерігала за імпровізованою виставою під назвою «Жебракуваті українські актори в шахраюватий, маніпулятивний спосіб добувають окріп для колишнього алкоголіка».
— Вер ар ю фром? Раша? (Ви росіяни?) — змірявши мене ущипливим поглядом, запитав носатий дідуган із черги, на таці в якого поруч з банкою пива і картопляним салатом помпезно парували дві товсті баварські сосиски.
— Ноу, ві а нот раша, ві а юкрейніан. (Ні, ми українці).
— Раша, раша, — голосно перебив мене Микитич, — всі ми раша, совьєт юніон… Андестенд? Я стояв тут у черзі… Я чай хочу взяти…
— Гоу ту енд оф зе лайн, — тицьнув собі за спину пальцем носатий.
— Шо він каже?
— Каже, щоб ми стали в кінець черги.
— Та пішов він нахуй, старий поц!
На ідіому «нах…й», проказану досить голосно, відреагувало значно ширше коло відвідувачів. Навіть росіяни затихли, і з їхнього кута веселим горобчиком до моїх вух долетіло: «О, наши в городє!»
І тут у справу втрутилась касирка-німкеня. Огрядна, трохи схожа на Германа Ґерінга дама в білому очіпку піднялася зі свого місця і, взявши руки в боки, розродилася шпрехастою промовою, з якої я зрозумів тільки таке: цурюк (назад), дісциплінен (перекладу не потребує) і русіше шайзе (ну, ви зрозуміли).
Посеред таці, котру совав по металевих рейках Микитич, стояла самотня чашечка, з усіх боків дбайливо обкладена дюжиною пакетиків із дармовим цукром.
- Айне чай! - гардо каже до касирки Микитич, викладаючи перед нею монету у п’ять марок.
— Драй марк ергебен… — видає касирка решту, вибиває чек і робить рукою хореографічний пас у бік дерев’яного боксу, де в окремих скриньках лежать понад два десятки сортових чаїв у пакетиках.
— Чорний беремо? Класичний? — суворо питається артист.
— Класичний! — киваю я.
У повітрі пахне бідосею.
Я пильно спостерігаю за Добринею, котрий рушає туди, де блискотом метал усміхається нам розкішна мультикавоварка фірми «Бош».
Впевненим рухом удаваний нащадок маршала Жукова висмикує з дволітрового термоса пробку і, натискаючи на кнопку «хайс васер» («гаряча вода»), підставляє горлечко туди, звідки ллється окріп.
«Найн, найн!» — верещить ґерингоподібна касирка, намагаючись пояснити варвару, що за окріп треба платити гроші.
— А ти, сука, Сталінград помніш-ш-ш-ш?! — обертається до неї Микитич.
Постать його, і без того могутня, вмить набуває монументальних рис.
Наче висічений в камені політрук із культового фото «В атаку», Добриня у повстяних капцях та запраній майці «Бурєвєстнік» стає символом боротьби всіх економічно пригноблених громадян колишнього СРСР проти ненависного Заходу.
— Гітлєр капу-у-у-у-ут! — театрально вигукує артист.
— Франц, Франц! — щосили гукає касирка, і за мить з дверей із написом «нур фюр мітарбайтер» («тільки для працівників») з’являється молодий турок з появою якого у повітрі спалахує слово «поліцай»..
— Курская дуга-а-а-а-а! — ще гучніше волає артист.
— Микитичу, ходімо звідси… — смикаю я колегу за лікоть.
— Ложил я на ніх с прібором. Я — грейт раша артіст, єду на фєстіваль і іспитиваю фінансовую нужду по прічінє того, што амєріканци прі пособнічєствє європєйскіх спєцслужб і іх пріхвостнєй развалілі мою могучую родіну — Совєтскій Союз, которий спас мір от корічнєвой чуми!
— Яка нахуй чума?! Ви окріп у них пиздите…
— Нє піжжю! Тварь я дрожащая ілі право імєю? Гдє ето відано, штоб над православнимі людьмі так в мірє іздєвалісь?!
— Які нахуй православні люди? Ви ж самі казали, що все життя були убєждьонним атеїстом-лєнінцем…
— А тєпєрь стал православним! Мєня жена Оксана нєдавно воцерковіла, я даже крєстік на врємя поєздкі надєл і нахожусь под защітой Бога… Алілуйа-а-а-а-а, слава тєбє, Боже-е-е-е…
Він набрав повний термос і закрив кришку в той момент, коли у залі з’явилося двоє поліцейських. З їх появою православний лєнінєц почав заварювати чесно придбаний чорний чай, а на прохання пред’явити «аусвайс» («документ») раз у раз відповідав:
— Я с повєрженной нациєй нє разговаріваю!
Проте ані віра в Бога, ані славне минуле предків, ані страшні вигуки «ай ем грейт раша артіст» не врятували Добриню Жукова від нахабних дій «фашистів», які під білі рученьки потягли артиста до відділку.
— Антоша, друг, — смикнувся він у скляних дверях, — скажи нашим, што я боролся до послєднєго! За мір бєз фашизма, за нашу і вашу побєду! Раскудрявий кльон зєльоний, ліст рєзной… Будє-є-є-є-м ж-и-и-и-ить!
Шість годин! Бляха, до третьої ночі простирчали ми через цей «кльон зєльоний» на польсько-німецькому кордоні.
Після витівок Добрині допіру нейтральні німецькі митники примусили нас вивалити із салону бебехи, ретельно оглядаючи бус на наявність захованої контрабанди.
Артисту за порушення громадського спокою, дрібне хуліганство і чинення опору представникам правоохоронних органів загрожувала заборона в’їзду до ЄС. То наш режисер дві години провів з ним у відділку, пояснюючи німцям важливість культурного обміну між народами.
— Я ж кажу — фашисти! — гаркнув Микитич, повернувшись до автобуса, але Галя Тиркало, цілком справедливо, назвала його «збуханим мудаком».
— Термос хоч віддали? — запитав я у постарілого «бурєвєстніка», коли той нарешті зайняв сидіння попереду мене.
— Віддали. Останні три марки за окріп заплатив, — зітхнув Добриня.
— То чому ж раніше так було не зробити?
— Шара — ето святоє.
— «Руссо турісто — обліко моралє», — зрезюмував Цар-Підлядський, і ми рушили далі.