Останнім часом світ звихнувся на темі сексуальних домагань. Якщо чоловік домагається жінки – він злочинець. Якщо ж чоловік бажає чоловіка – він герой. В суспільстві, де девіація визнана нормою природність сприймається як зло. Я теж маю що сказати з цього питання. Готові вислухати? То пристебніть ремені. Виживуть не всі)))
Це сталося у 1996-му.
Був я тоді молодий-красивий. Грав роль Раскольнікова у виставі «Убивець», що її київський антрепризний театр «Золоті ворота» представляв на 49-му театральному фестивалі в Единбурзі. Згідно модерному трактуванню ролі, артист ходив по сцені голий-босий, бо мав гарну підкачану фігуру та довге біляве волосся. Викапаний Бред Пітт, навіть краще.
То ж і не дивно, що на наші вистави почав учащати сивий дядечко років шістдесяти з гаком, який представлявся «продюсером». Звали його Мак Лох. Джонатан Мак Лох.
Артисти в Україні ніколи не були багатіями, а в середині 90-х і поготів. В середньому отримували по 20 доларів зарплатні у місяць.
– Якщо є бажання, то можу скласти тобі протекцію, - якось запропонував Мак Лох, дізнавшись про моє фінансове животіння. – Гадаю, зможу прилаштувати тебе в якусь експериментальну лондонську трупу. А далі, чим чорт не жартує, може подамось до Голівуду, де я маю непогані зв’язки. Оце справжній ключ до успіху, - випорпав з кишені два прямокутних клаптика.
– Що то? – поцікавився я.
– Запрошення на VIP-вечірку з нагоди прем’єри фільму Ларса фон Трієра «Розтинаючи хвилі», де збереться весь кінобомонд. То я хочу тебе запросити.
Наступного вечора Мак Лох зустрів мене після вистави.
– Вау! — сторопів я, розглядаючи його шикарний смокінг, червону краватку-метелик та піжонську хусточку в тон, котра стирчала з нагрудної кишеньки. — Нас прийматиме Її Величність королева Великобританії?
Шіншіловий «Бентлі салун» 1935 року, віз нас вулицями Единбургу, в той час як продюсер сипав іменами зірок світового кінематографу з якими був особисто знайомий.
Ми зупинилися біля яскраво освітленого під’їзду.
– Томасе, - звернувся Мак Лох до негра в червоній лівреї, який запопадливо розчахнув двері авто. – Проведи молодого чоловіка до гардеробної. Я чекатиму на тебе в залі, — кивнув мені головою, поправляючи рубінові запонки на обшлагах накрохмаленої сорочки.
– Одяг у шафі, там же й взуття, — прошамкав товстими губами Томас, провівши мене до гардеробної кімнати. - Якщо потрібна допомога, ось шнурок дзвінка. Власний одяг лишіть на цій канапі, не забувши вказати адресу, куди ми завтра маємо його повернути.
Перший-ліпший смокінг розміру М підійшов мені ідеально. Далі обрав сорочку, чорні лаковані туфлі, краватку-метелик у білий горох. Стильно, елегантно, без надмірної яскравості.
– Схожі на Бреда Пітта, - усміхнувся Томас, піднімаючи мене ліфтом на шостий поверх.
– Ще б пак! Навіть краще, - приязно усміхнувся я у відповідь.
Далі все було як у кіно.
На сцені Френк Сінатра. Справжній! Я бачу, як виблискує каблучка на мізинці правої руки, якою він тримає мікрофон, виводячи:
Му-у-у-ун рівер вайдер зен е ма-а-а-айл…
На сцені джазовий оркестр. Душ сімдесят Томасів у білих смокінгах.
— Що питимете: шампанське, біле вино, мартіні? — підходить до мене ще один Томас із тацею, повною різнокаліберних келихів.
— А горілки нема?
— Горілку подають за барною стійкою.
— Тоді мені туди… — пробиваюся крізь танцюючі пари. — Хелоу, — чемно киваю чуваку, чиє обличчя мені знайоме.
Стривайте, та це ж Спілберг! Мамо рідна… танцює з Меріл Стріп! Чуєте, Спілберг танцює з Меріл Стріп на відстані витягнутої руки від мене!
«Хай, Меріл-л-л-л», — роблю їй так ручкою, мовляв, захоплююсь вашим талантом.
— Мені, будь ласка, горілку, — це вже до бармена за стійкою.
— Ар ю фром раша? — розвертається до мене чувак у ковбойському капелюсі, в якому я впізнаю Майкла Медсена.
Це він під веселу музичку відрізав поліцейському вухо у фільмі Тарантіно «Скажені пси». Пам’ятаєте? Дуже люблю цей епізод.
— Ноу, ай ем нот раша, ай ем фром Юкрейн… — очманів я від зустрічі з улюбленим артистом.
— Юкре-е-е-ейн, — морщить носа чувак, у котрому я впізнаю…
Господи! Це ж сам Тарантіно у компанії з Умою Турман та Джоном Траволтою теж п’ють горілку.
— Юкрейн із раша? — питає у мене Тарантіно.
— Ноу, Юкрейн із нот раша, — намагаюсь я підібрати правильні слова. — Зіс із діфрент кантрі, бікос ві хев діфрент ленгуіч, кальче енд хісторі. (Ні, Україна — не Росія. Це різні країни, тому що ми маємо іншу мову, культуру, історію).
— Вот із зе кепітал оф Юкрейн? — питається Ума Турман.
— Кієв із зе кепітал оф Юкрейн.
— Ай ноу, Чєрнобиль бабах, — сміється Майкл Медсен. — Хелоу, Чєрнобиль-гай, — простягає мені руку. — Май нейм із Майкл, зіс із Квентін, зіс із Ума енд зіс із Джон.
Чуєте?! Це сам Майкл Медсен знайомить мене з Квентіном Тарантіно, Умою Турман та Джоном Траволтою!
— Май нейм із Антін, — тисну я руки світовим зіркам. — Ай ем юкрейніан ектор.
— Ваша горілка, сер, — бармен ставить переді мною запітнілу чарку та креманочку з товченим льодом, на якому (увага!) лежить срібна ложечка з чорним кав’яром.
— Ікра і водка, КГБ, сєльодка, — сміється Майкл Медсен, питаючись, чи варто йому їхати до Росії, бо він, бач, отримав запрошення з «Мосфільму» знятися в якомусь тамтешньому кримінальному бойовику. — Платять дуже пристойні гроші. У вас там безпечно?
— Я з Києва, а «Мосфільм» у Москві. Україна — не Росія.
Американці миттю втрачають до мене інтерес. «Раша» — це їм зрозуміло. Україна — ні. Ще мить тому вони тобі усміхалися, плескали по плечу, аж ось, вдають, буцім ти — порожнє місце. Ділові, практичні люди.
Я випиваю горілку одним махом. Та підносячи до рота ложечку з чорною ікрою, помічаю, як у мене тремтить рука.
Ще б пак! Тільки-но я спілкувався із самим Тарантіно! На сцені — Френк Сінатра співає для мене «Флай мі ту зе мун». На танцмайданчику Спілберг із Меріл Стріп, а ще Брюс Вілліс з Демі Мур, вагітна Мадонна зі своїм фітнес-тренером, Джек Ніколсон з Кім Бейсінгер. Оно до стінки туляться Ів Сен-Лоран із Сінді Кроуфорд. Куди не кинь оком — суцільні зірки світового масштабу!
— У мене є для тебе приємна новина, — підібравшись ззаду, обіймає мене за плечі Мак-Лох. — Щойно я спілкувався зі Спілбергом. Наступного тижня ми з тобою вирушаємо до Лос-Анджелеса на проби. Про візу не хвилюйся. Я все зроблю. Що ти п’єш?
— Горілку.
— Прекрасно. Бармене, будь ласка, дві горілки. Вип’ємо за твоє блискуче акторське майбутнє.
Killing me softly with her song.
Killing me softly with his song.
Стелиться залою оксамитовий голос Сінатри.
Золотоволосий Аполлон на зоряному Олімпі мружиться від щастя в передчутті світової слави та успіху.
Торкаючись підборіддям шиї, Мак-Лох нашіптує Аполлону у вухо таке:
«Цим світом правлять обрані. Люди нетрадиційної сексуальної орієнтації. Буду з тобою чесним, Антоне-Аполлоне, ти мені дуже подобаєшся. Я закоханий у твій талант. Але для того, щоб він засяяв, треба переступити через деякі архаїчні забобони, патріархальні традиції, консервативні цінності, що є ознаками вульгарного, примітивного, дикунського мислення. Тільки розкутий розум вільних людей здатен створювати справжні мистецькі шедеври, бути рушієм тієї сили, яка підносить людство на нові щаблі соціального та культурного розвитку. Кохання між чоловіком та жінкою — банальне, бо з появою дітей призводить до занепаду високих почуттів. Справжнє високе одухотворене почуття можливе виключно між людьми однієї статі».
Мак-Лох рвучко обіймає Аполлона за шию.
Я ледь не блюю, відчувши в роті його слизький та вертлявий язик, котрий намагався розчепірити мої міцно стиснуті зуби.
Роблю спробу вирватись, та де там. Старий утримує мене в залізному захваті.
Поруч чуються оплески та вигуки «браво!».
Мерзенний акт публічного насильства, здається, триває цілу вічність.
Нарешті, старий підор відвалюється.
— Розумію твій розбурханий стан, — викладає переді мною червону візитівку. — Тому не вимагаю дати відповідь прямо зараз. Завтра зранку Томас поверне тобі одяг, а ти зі звороту напиши коротеньке «так» чи «ні» і передай йому. Раджу скористатися цим шансом, бо іншого не буде. Так і здохнеш на смітнику, самотній та нікому не потрібний в своїй зачуханій, богом забутій Україні. Гарантую!
Тим, кому цікаво що я відповів, раджу прочитати унікальний, неполіткоректний, антифеміністичний роман I AM NOT RUSSIA, перший варіант якого було написано в далекому 1999 році.
Та оскільки сьогодні я не граю в лондонських трупах не знімаюся у Голівуді, цю відповідь легко передбачити, бо я був і лишаюся білим гетеросексуальним чоловіком – найбільш упослідженою істотою в сучасному світі. Пророцтво продюсера збулось. З єдиною відмінністю – я ще не здох, та й Україна виявилася «золотою акцією Європи», утримуючи небо над всім цивілізованим світом. Не без підтримки старих підорів, звісно. Але то таке)))