Скільки двом людям треба для щастя? Шістдесят квадратних метрів плюс тепла тераса з великим столом для літніх трапез, біговою доріжкою та м’яким диваном. Вітальня, поєднана з кухнею, затишна спальня у пастельних тонах з окремим гардеробним приміщенням та міні-кабінетом для мене. Довкруж сади, парки, зручна транспортна розв’язка, та й до нашого заміського будинку пів години на авто Одеською трасою.
Полишивши загазований Київ, ми з Подолу перебрались до персонального раю у Феофанії перед самою війною, що увірвалася в наше життя за дві хвилини до п’ятої ранку.
- Почалося! - сів я на ліжку, намацуючи поглядом стрілки настінного годинника з ІКЕA, освітленого хіба рідким світлом вуличних ліхтарів.
- Що почалося? - не розплющуючи очей, поцікавилась з-під теплої ковдри Ліза.
- Київ бомблять.
І раптом гупнуло вдруге. Та й так сильно, що стіни здригнулися.
- Васильківський аеродром накривають, - рвучко зістрибнув я на підлогу.
Усвідомлення початку Третьої світової накрило мене в туалеті, бо перед я сном випив велику чашку заспокійливого чаю. Серце калатало десь в горлі, забиваючи дихання.
- Позасмикуйте всі фіранки, не підходьте до вікон та увімкніть телевізор! - гукнув до Лізи, котра прожогом кинулася виконувати мої настанови.
І тут гупнуло втретє.
Васильківське військове летовище, куди мозкалі планували висадити десант, розташоване за 20 кілометрів на південь. Подумалось: «Це ж якої потужності мають бути ракети, що у нашому будинку стіни трусяться».
На президентському каналі 1+1 демонстрували «Сватів» (створений за російські гроші російськомовний серіал). Інші показували повтори вчорашніх новин.
Передчуття катастрофи не полишало мене від весни 2019-го, коли у першому турі президентських виборів переміг комік, який досить талановито зіграв роль президента України в серіалі «Слуга народу».
Ще місяця не минуло, як він закликав українців до спокою, анонсуючи «шашликі на дєнь побьєди». І це після наполегливого прохання всіх іноземних розвідок якнайшвидше рити окопи під Києвом.
Можна обманути людину, обвести довкруж пальця наївного дурника, та що там - обдурити цілий народ. Але обдурити історію неможливо. Вона неочікувано постукає в дім кожного, хто допіру гадав, буцім ця далека та незрозуміла пані його не торкнеться.
Вмостившись на дивані перед телевізором, я поперемінно гортав стрічку новин на «Українській правді», а ще моніторив Фейсбук.
Лаконічні дописи «Київ бомблять» впевнено очолюють хіт-парад народної журналістики. «Вибухи в Харкові», «Вибухи в Сумах», «Вибухи у Львові», «Вибухи в Маріуполі», «Вибухи в Одесі».
- Це війна, Лізо! Це повноцінна війна!!!
- Хо ви хахете (що ви кажете?) – не виймаючи з рота зубної щітки, висовує дружина голову з ванної кімнати.
Здалеку чується ще один потужний приліт. Прислуховуюсь. Здається, б’ють по лівому берегу.
-А чи не зварити вам кави? – цікавиться Ліза, протираючи обличчя очищувальним лосьйоном.
В усіх підручниках з громадянської оборони зазначено, що жінки у критичні моменти зберігають ясність розуму, в тоді як чоловіки навпаки впадають в емоційний ступор.
«Перетнувши кордон з Білоруссю, російські війська наступають на Київ» - вистрибує у Фейсбуці пост-блискавка від Юрія Бутусова, після чого лінгвоформа «всратися від страху» актуалізується в моєму житті з непереборною силою.
«І так абідно, - думаю я, сидячи на унітазі, - що місцеві малороси звинуватять у початку війни не Путіна, а саме нас – «бандерівців та фашистів», які від 2014-го носилися країною, волаючи: «Нам треба готуватися до великої війни».
Активістів Майдану кинуто за ґрати у «Справі Шеремета». Бойових генералів заарештовано. Голосування за збільшення військового бюджету відкладено. Ракетні програми згорнуто. Війська відведено з облаштованих позицій. Вагнерівців відпущено. Чонгар розмінований. В найближчому оточенні президента купа російської агентури…
Зробивши свої справи, я хотів був змити воду в унітазі, проте замислився.
Перед самою війною Ліза записалася на курси цивільної оборони, де її навчили правилам виживання, одне з яких проголошувало: не змивати воду в унітазі, яка може знадобитися для інших побутових потреб. Покійників, приміром, треба прикопувати у дворах сидячи, щоб не займали багато місця. Голубів та щурів жерти у крайньому випадку, бо вони заразні. Котів та собак краще споживати свійських, оскільки ті щеплені. А от цікаве для жінок! Як потрапили в полон, і є загроза зґвалтуванню, треба в перші ж дні закохати у себе якогось охоронця. Потім, спекулюючи можливістю сексу, відвести його подалі від місця ув’язнення, і почавши гаряче цілуватися, відкусити гаду язик. Саме на язику розташовано надчутливі нервові закінчення, від яких той на декілька хвилин осліпне від болю, давши вам шанс на втечу. Якщо ж зґвалтування не уникнути, і ґвалтівник один, треба вмовити його на оральний секс і по аналогії з язиком відкусити статевий орган. Якщо ж ґвалтівників багато, бажано заздалегідь всратися чи всцятися, у такий спосіб викликавши у них огиду до себе. Якщо дійшло до страшного, то в процесі наруги треба лежати колодою, оскільки пручання та крики пробуджують в ґвалтівниках ще більше бажання мучити жертву, аж допоки вона не помре чи втратить свідомість. Кажу ж: багато чому цікавому вчили Лізу на тих курсах.
«А й дійсно: де брати воду для змиву унітазу, якщо її відімкнуть»? – думаю я.
Ванни ми не мали, користуючись душовою кабіною. Цеберко в хаті одне – господарське.
Бабах! Щось гупнуло над самим будинком. Аж тюбики з кремами в раковину з полички попадали.
«Йобані пушкіністи-булгаковці, - думаю я, - знову пруться вбивати киян, керуючись заповітами Альошенькі Турбіна з «Білої гвардії», мовляв: «Кієв – русскій город».
- Антінчику, кава готова, - чується з кухні на диво спокійний голос Єлизавети, в той час як я відстежую причинно наслідкові зв’язки між «вєлікой русской літєратурой», незмитим гівном в унітазі та прикопаними у дворі покійниками.
Того разу воду в унітазі я спустив. Повернувшись до вітальні, замість «Сватів» наштовхнувся в телевізорі на Давида Арахамію.
«Насколько мнє ізвєстно із отчьотов воєнних, пєрєвєс наступающєй армії должен бить втроє большим, чєм у армії обороняющєйся. На данний момєнт Росія сосредоточіла у нашіх граніц около 200 тисяч воєнних. У нас с німі чіслєнний парітєт і наступать оні елємєнтарно нє могут!» - російською віщав в телевізорі шахраюватий жевжик з бігаючими оченятами, гнучкі пальці якого ніби перераховували в повітрі невидимі гроші.
- Може зробимо запас води? – передає мені Ліза горнятко з паруючою кавою.
- Гарна ідея. Але краще поїдемо в село. Там хоч колодязь є, стратегічний запас дров та підвал з бетонним перекриттям.
- То я збираю тривожну валізку?
- Збирайте.
Допивши вранішню каву, Ліза пішла збирати речі, я ж без зупину гортав стрічку новин, ковтаючи очима шокуючі заголовки: «Росіяни у Херсонській області рухаються в бік дамби Каховської ГЕС», «Колона російських танків від кордону з Білгородською областю рухається вбік Харкова», «Російські ЗМІ сповіщають, що першим ракетним ударом виведено з ладу всю систему українського ППО». Потім подивився промову Путіна про початок СВО з метою «демілітаризації та денацифікації України».
- Можна я зроблю манікюр? – запитала дружина, викочуючи у коридор велику туристичну валізу, набиту теплими речами, ліками та документами.
- Як ви сказали? – отетерів я. - Ви ж нещодавно були у манікюрниці?
- Була, - заходилась Ліза розставляти на журнальному столику манікюрне причандалля, – але не знаю, коли наступний раз до неї доберуся. Червоний лак неодмінно злущиться. То я хочу замінити його на більш природній. Тілесний, або світло-бежевий. А ще маю підпиляти нігті, які за умов війни виглядають трохи задовгими. Якщо дорогою до села росіяни нас вб’ють, волію щоб мене поховали з доглянутими руками.
«Це капець» - подумав я, але вголос промовив: «Я люблю вас, Лізо!»