ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО:
«ЗА ЛИХОЛІТТЯ КОЛОНІЗАЦІЇ НАМ МІЦНО ПРИЩЕПИЛИ СТРАХ І ПРИНИЖЕННЯ»
Чи є в України національна ідея? Яка вона? Безперечно, що національна ідея є. Впродовж своєї історії вона розвивалася і збагачувалася. Коли Україна була колонією Москви, національна ідея полягала в тому, щоб вийти з-під влади Російської імперії та створити свою незалежну державу. Це найкоротший варіант формули, що таке українська національна ідея. Cуть її — у боротьбі за незалежність, постійне прагнення нації добитися національної свободи і створити незалежну державу, жити на своїй споконвічній землі, у своїй державі, яка б забезпечувала повноцінний розвиток культури, духовності, мови, традицій — та всього. Отже, національна ідея передбачає створення держави і володіння територією, яка нам дісталася від предків.
Українців Бог наділив найкращим тереном земної поверхні. Кращої землі нема на всій земній кулі: добре географічне розташування, клімат і багато корисних копалин. Завдання нації — стати добрими господарями на своїй землі. Аби цього досягти, треба передусім бути незалежними.
Проблеми незалежності Української держави сягають в глибину віків, у X столітті, коли наші пращури створили імперію русичів, яка розширювалася, княжі дружинники здійснювали походи на північний Кавказ, і на північ, і на схід тощо. Ця руська імперія існувала до 1240 року, до того часу як татаро-монголи розбили Київ — центр імперії русичів. Проте вона проіснувала майже чотири століття. Якщо врахувати, що, крім Наддніпрянщини, Західна Україна, Галицько-Волинське князівство, існувало ще півтораста років, то загибель української державності можна датувати не 1240 роком. З того часу нація постійно боролася за відновлення своєї державності. І якщо від XIII століття національна ідея не згасла, це свідчить про те, що ця ідея лежить глибоко у нашому генетичному коді. За різних суперечливих умов українці намагалися боротися за відродження своєї державності. Так склалося, що різні частини України опинилися під різними окупаціями. Буковина — під румунами (від 1825 року), доти це була Австро-Угорська імперія. Території Закарпаття, Галичини, Волині під різними окупантами: литовцями, румунами, мадярами, поляками, українська територія Східної України — під російськими. Нашим предкам доводилося воювати з татарами, які людей вивозили і продавали у Кафі на міжнародному рабському ринку. Проте в українських серцях і українській пам’яті не згасала думка про відродження своєї державності. Мабуть, цей генетичний код волелюбності сформувався ще в ранній період трипільської культури у IV–III тисячолітті до н. е., тоді й почав формуватися індивідуалістичний характер української нації. І досвід боротьби за свою волю не згасав ніколи. І як приклад з нашої національної історії: українське Закарпаття, яке було «під мадярами» тривалий час, приблизно з XIV століття до XX-го, виявило свою Києвоцентричну орієнтацію у створенні 1939 року держави — Карпатська Україна — з київськими державними символами: гімном «Ще не вмерла Україна» та стародавнім тризубом. Отже, будучи відірваними від основного тіла України протягом кількох століть, вони зберегли почуття прив’язаності до Києва, почуття єдності русичів і нашої спільної історії. Це свідчить про велику генетичну силу української нації. Цей генетичний код нас об’єднував і, незважаючи на різні умови перебування під численними окупаціями, зберіг почуття єдності поміж українцями.
Націотворче походить від природного. А природне що? Людина, щоб вижити, мусить добувати їжу. Кожна нація по-своєму її собі забезпечувала. Давні українці хліб насущний вирощували на родючій землі. Поорали, посіяли, зібрали — своїми руками добули собі хліб. Що я в цьому сенсі можу сказати про московитів? Московити — угро-фінські племена. 1238 року на них напали татари і ті зустрічали їх як визволителів з-під київського домінування. Ці кочові племена жили з мисливства і рибальства. Полювали і рибалили. Перебили всю живність в одному місці — переходили далі. І таким чином переселялись, поступово пересуваючись із одного місця на інше. Збудували абияку хатку, бо все одно скоро покинуть і підуть далі. А українці трималися своєї землі, обробляли її і займалися хліборобством. Будували хати і їм було важливо збудувати добре, бо не хотіли полишати її. А через те, що вони були наділені естетичним чуттям і смаком, білили, розмальовували, обсаджували квітками. Отже, між нами є різниця: у московитів — кочовий колективізм, в українців — український індивідуалізм. В українців крадіжка — величезний злочин проти власника, у московитів — ні. Німцям характерна їхня методичність, педантичність, дисциплінованість. Це риси національного характеру, константа, що не скасовується тисячоліттями. Але водночас українська нація мусіла боронитися і від зовнішнього ворога, воювала і вважалася войовничою. Нападали зі Сходу, Заходу, Півдня. А коли воювала, значить, організовувалася до війни. Однак у нації, яка постійно воювала проти татар, литовців, поляків, москалів, — не було можливості виробити економічний ідеал, бо мусила захищатися. Тому наш національний ідеал — це козак. Легенди, міфи, пісні, все наше мистецтво обертається довкола війни, козака, дівчини, яка його любить. Треба зважати також на те, що психологія нації, і не лише української, — кількашарова. Є щось зверху, щось нижче, а щось у самій глибині. Верхнє — це тимчасова мода. Вона міняється через кожні десять років. Трохи нижче — константа, а в глибині — наш індивідуалізм. Це національне підсвідоме виникло у прадавні часи, коли сколотські племена вчилися орати й сіяти.
Якою є моя Україна — у мріях і наяву, у пейзажах, запахах, кольорах? Для мене це картина, поєднана з лісами Чернігівської області, це земля, звідки я родом, а ще з ревучим широким Дніпром і піснею, із дівочим кульбабовим віночком. Це все в пам’яті складається — в одну українську мелодію. Я страшенно любив та й досі люблю пісні, співав із самого малку. Для мене Україна — не просто красиві образи, а й уквітчаність тужливою глибокою піснею. Якщо люди генетично звикли, що сьогодні нападуть татари, потім ще хтось прийде з мечем, то немає сенсу щось капітальне собі будувати, тому в нас, наприклад, на Поліссі, робили хати із дерева. У час служби в радянській армії я побував в Угорщині, і мене мадяр повів у підземний льох, довгий такий, там у господаря було вино. «Оце поставив мій дід, оце — мій батько, а це я уже кладу…» А там і пляшки, і діжки великі, більші, менші… Століттями той льох стоїть, каменем обкладений. А у нас, на жаль, немає нічого такого. А те, що будували предки, вороги знищували, спалювали. І сьогодні знову горить усе у вогні. Одвічна боротьба за історичну спадщину і одвічна відбудова. В теперішній час нам необхідно знову звертатися до коріння, яке сягає у давні століття, яке має дати нам підставу відчувати, що ми ніби в землю цю вросли. Бачили вали у Чернігові? Таких валів по Україні багато, і вони — це те коріння, які жодні зайди викорчувати не змогли.
Українці зроблені з міцної глини. Ця глина тривка — в бою, в страшних труднощах війни. Пригадую, мене привезли 1961 року в концтабір… Половина в’язнів зони були українцями. І вони розказували про той період, коли люди там помирали з голоду. На снідання давали таку бурду, що в мисці плавало два шматочки картоплі та й більш нічого. І як поводилися різні люди за таких обставин? Українці терпіли. Німці йшли на смітник і їли голівки тухлої тюльки. Потім раптово вмирали. Українці не йшли порпатися в смітнику. Вони витриваліші від інших. Я сидів із багатьма людьми, які були засуджені до смертної кари. Росіяни всі полисіли. З українців полисів лише один.
За 70 років комуністичної окупації ментальність українців дещо змінилася. При комуністах українці навчилися обдурювати владу, красти, прислужувати владі. За 70 комуністичних років стосунки по горизонталі комуністична система знищила, а встановила стосунки по вертикалі (сім’я – влада). За лихоліття колонізації і приниження нам міцно прищепили страх і слухняність. З одного боку, українців здолати неможливо, бо і професор, і кандидат наук, і токар, і пекар мають десь свою ділянку землі, вже з того можна вижити. І кожен знає, що треба її засіяти, щоб щось виросло. Оце і є споконвічна гарантія, що щось залишиться в коморі. Адже довгий час українська нація жила по селах громадами. В селі громада мала цілковите самозабезпечення. Була кузня, гамазея, церква, каланча, олійня… та все є в селі. Село саме себе забезпечує. До влади майже не зверталися, мали свою Судну раду. Хіба якийсь податок заплатити, чи в разі убивства людини, що траплялося рідко. І над конокрадами розправлялися без влади. А як вийшло таке, що посварилися хлопці через дівчину — тоді скликали Судну раду. Обирали старших людей, які мали мудро вирішити. В селі була зброя для захисту від ворогів. Люди вірили і довіряли одне одному. І такою замкнутою системою село жило століттями.
Що зробили з українським народом більшовики? Зловили, наприклад, петлюрівця, і сказали: «Підпиши, що працюватимеш з нами, бо розстріляємо». Він думає: «Якщо не підпишу, розстріляють зараз. Якщо підпишу, — може, ще вдасться втекти». І давав згоду на співпрацю з чекістськими агентами. А ті потім так само шантажували інших і це вже була зрада. Відбувався взаємний контроль між людьми і так поширили мережу сексотів по всіх селах і містах України. От люди на селі прокидаються, а твого сусіда Коваленка забрали. Уже в тюрмі. А там тримали два тижні, потім розстрілювали і закопували під лісом. Так вистріляли членів різних партій. Поки «брали» людей і село знало кого і за що (наприклад, за те, що був у петлюрівській армії), ті селяни, яких не було за що брати, спали спокійно. А потім почали «брати» без пояснень. Село охоплював ступор, всі були налякані. Арештовували навіть за розказаний анекдот. Почались доноси, зникла довіра. Людей поставили в повну залежність від влади. Хочеш роботу? Іди до голови райкому партії або до секретаря сільської ради, або до голови колгоспу, або до секретаря парторганізації. Треба дощок на підвіконня? Іди туди і проси, бо ж купити ніде. Тобто за всім треба йти до влади — влада все дасть. Так була установлена система патерналізму, коли кожен залежав від влади, кожен схиляв голову і просив щось у неї.
Одразу все не буде. Але скажу таке. Тепер сексоти, стукачі в демократичній незалежній Україні не потрібні. Зараз можна говорити що завгодно і на кого завгодно. Отож, має відродитися довіра одне до одного. Коли люди хочуть замурувати російський банк, вони знають, що їх за це ніхто не посадить. Владу можна критикувати, примушувати щось робити страйками. Між людьми і владою є мотузка. Якщо люди її тягнуть на себе — наступає демократія. Якщо не тягнуть, державна бюрократія сідає людям на шию.
Про невивчені нами уроки історії. Для мене важливий такий момент. Це травень 1992 року. Мене призначили послом у Канаду. 1991 рік закінчився референдумом. Грудень – січень святкували, а з лютого починала працювати Верховна Рада. У лютому ухвалили закони про малу приватизацію, про велику, про зовнішню економічну діяльність, перший варіант земельного кодексу. На той час я був головою Української республіканської партії і, після призначення мене послом до Канади, я скликав центральну Раду УРП, яка тоді складалася із 75 членів, виступив із промовою, яка була правдивою оцінкою ситуації після проголошення незалежності. Я сказав, що наша партія як інструмент політичної боротьби повинна діяти з огляду на обставини в Україні. Ми повинні себе націлювати на найнеобхідніші рішення, які стоять перед Україною. До проголошення незалежності був довгий період, упродовж якого багато наших побратимів загинули, хтось залишився живий, та ми досягнули своєї мети. Українська нація, після століть боротьби за незалежність, 24 серпня 1991 року, поставила величезний знак оклику і проголосила незалежність України. Для досягнення цієї мети ми повинні були бути сміливими, не боятися вступати в бійку, якщо треба захистити свої інтереси, йти на мітинги і виступати з критикою комуністичного злочинного режиму. Нас хапали, вивозили кудись у ліс, погрожували розстріляти, виганяли з роботи, створювали різні труднощі. Треба було бути тараном, передовою силою в Україні. І ми були такими. Тепер перед Україною стоїть нове завдання: трансформація економіки. Ми розв’язали велику політичну проблему — здобули незалежність. Зараз нам потрібно негайно братися до розв’язання економічних проблем — реформування економіки країни. І це проблема дуже складна. Республіканці були борцями політичного характеру, а зараз необхідна інша якість республіканця. Треба спеціалістів економічного фаху. І тому партія має подумати над тим, як трансформуватися і як змінити керівництво, яке би розуміло економічні проблеми і могло би партію зробити так само бойовим загоном, інструментом боротьби за реформування економіки.
Дехто з простих республіканців у буремні дев’яності думав: «Так… Доки треба було боротись за незалежність, то ми були потрібні, а тепер, виходить, що ми й не потрібні…» Тож, звісно, були й незадоволені. Я сподівався, що вони зможуть зрозуміти та реорганізувати партію під нагальну проблему і що партія мусила би себе трансформувати організаційно і стати на рівень тої проблеми, що поставлена життям. Виявилося, що я переоцінив глибину знань ситуації як моїми друзями у партії, так і у Верховній Раді. Це були близькі мені по духу депутати Заєць, Головатий, Ємець та інші.
І ось я прилетів працювати у Канаду і при одній із зустрічей славнозвісний український підприємець Канади Яцик каже: «Тут Нойман один дає жидам в Ізраїлі тридцять мільйонів доларів місячно. А ми всією українською громадою — а нас тут більше мільйона — не можемо відправити на Україну тридцять тисяч щомісяця. Чому? Бо Нойман вклав свої гроші в будівництво готелю. А на що здатен наш українець? Віднести в банк і заробити відсотки. На більше він не спроможний. Я один на всю Канаду зумів розвернутися по-жидівськи…»
Я ж згодився поїхати послом у Канаду, бо подумав, нічого страшного, якщо у Верховній Раді на одного націоналіста поменшає. У ній були молоді, активніші, ніж я, і українські проблеми розуміли також. А, виявляється, вони недостатньо її розуміли, а може, й розуміли, та не спроможні були щось вдіяти. Що сталося з Республіканською партією? Республіканська партія на той час була передовим загоном, радикальним. У Республіканської партії було близько шести тисяч членів (до проголошення Незалежності України). Це не так багато, але ми задавали тон політичній боротьбі. Ми були націоналістами-радикалами, а вороги нас називали буржуазними націоналістами. Народ був вихований у комуністичному дусі та Республіканську партію не дуже сприймав. Між нами і народом, якого ще було 52 мільйони, був РУХ. А РУХ — триста-чотириста тисяч. Він збирав тисячні мітинги і ми через РУХ несли свої ідеї до народу.
Після програшу в президентській компанії В’ячеслав Чорновіл і РУХ мав би піти в опозицію й стати рушійною силою на шляху до розбудови справжньої української держави, але РУХ реально не став нею. І це величезна трагедія для України. Рухівці за якимись вигодами пішли до виконавчої влади. Коли постало питання уже не про незалежність України, а про реформування економіки, то що виявилося? Комусь хочеться посісти якусь посаду, хочеться відправити свою дитину вчитися за кордон і т. ін. І вони пішли кланятися до виконавчої влади. А при владі залишилися ті самі люди, які були до 1991 року. Комуністи лише заховали свої партійні квитки в шухляду. Вони були червоним директоратом до незалежності та лишилися такими за незалежності. Нашим забракло ідеалізму — і почалося пристосуванство.
Влада не стала доброю. Життя народу щодалі ставало гіршим. Настала хвиля песимізму. Люди шукали виходу. Хтось пішов у бандити, інші правдами-неправдами виїжджали за кордон, а основна маса терпеливо чекала наступних виборів з надією змінити владу. Виходу шукали, хто як міг. Весь світ почорнів. Синьо-жовтий прапор став поганим, гімн став поганим, все стало зле. Бо те, на що молилися і за що боролися, привело до злиденного життя. Це був удар по моральності, по свідомості людей.
Чому так сталося? По-перше, Чорновіл із заздрості до Кравчука відкинув пропозицію останнього стати прем’єр-міністром і допомагати керувати Українською державою з висоти посади прем’єр-міністра. Леонід Кравчук зумів створити і проголосити державу Україну незалежною від Москви, але не міг дати ради з економічним потенціалом країни. Відмова Чорновола від співпраці з Кравчуком штовхнула його до співпраці з комуністами. Комуністи, які стали основною опорою Кравчука, не були зацікавлені в розбудові незалежної України, і ось незалежна Україна економічно розвалюється. Народ бунтує і Кравчук йде на дострокові президентські вибори та програє. Кучма стає президентом і виголошує гасло «Українська ідея не спрацювала». Чорновіл йде на співпрацю з президентом Кучмою. Вадим Рабінович, радник Кучми, дає гроші на рухівську газету «Час Time». Чорновіл наймає добрих журналістів, газета стає популярною. РУХ остаточно втратив свою опозиційність і став на позиції президента Кучми.
Після повернення з Канади я став депутатом Верховної Ради ІІ-го скликання. Працював з комісією з підготовки створення нової Конституції України. Паралельно з комісією у Верховній Раді працювала Комісія в Адміністрації президента Кучми. Чорновіл працював у Комісії президента. Комісія Верховної Ради виступала за однопалатний парламент, комісія Кучми — за двопалатний. Перша комісія була за те, щоб Конституцію ухвалювала Верховна Рада. Друга — щоб винести її на референдум. Що стосується одно- чи двопалатної системи, це зрозуміло. За двопалатну Росія постійно виступає, бо ця система в наших умовах налаштувала б одних депутатів проти інших, була б вічна гризня і суперечка між депутатами, які представляють виборчі округи, тобто частину України, і це був шлях до федералізації України. Це була хибна пропозиція. Що стосувалося ухвалення Конституції, то було записано: якщо за депутата проголосувало менше ніж 50 %, то вибори не відбулися. Вибори призначають доти, доки не оберуть депутата виборчого округу. Повторення й повторення… Воно надокучило людям, як гірка редька. Люди стали пасивні й не хочуть ходити на вибори. Уявіть, якби на референдум винесли питання про Конституцію, а людей прийшло б 24 %? Що б це було? А це було б і те, що поляки і росіяни закричали б на увесь світ, що українська нація не доросла до державності: «Вони Конституції навіть не затвердили!» Ось такий ризик був. Дякувати Богові, взяла гору наша комісія при Верховній Раді й ухвалили Конституцію з однопалатним парламентом.
Щодо президентства Кучми. Він, представник червоного директорату, організував систему управління Україною за зразком організації злочинних банд. Як він добирав кадри на державні посади? Якщо хоче когось призначити заступником міністра, то питає прокурора, чи є проти нього компромат. Якщо є, то він назначав, що й було гарантією слухняності. Нема — отже, не підходить. Кучма таку систему запровадив по всій Україні. Така система зруйнувала промисловий потенціал України: закрила сотні заводів, фабрик, знищила економічний потенціал. А те, що у нас не було опозиції, — це причина руйнації Кучмою нашого економічного потенціалу і всього подальшого занепаду.
Як я оцінюю нинішню ситуацію в Україні, у час українсько-російської війни? Нині націю ми маємо набагато свідомішу і сформованішу, ніж до цієї війни. Москва і Путін дуже допомогли прозрінню й порозумінню українців між собою. Дикунське поводження російських бойовиків показало суть московитів. Бо коли українці мають справу із телевізією, пропагандою, дипломатією — це одне. А тут прийшли бойовики… Вони не дипломати, не політики, не професійні агітатори. Вони — російський народ. І цей народ виявив свою суть. Як вони нашому мертвому воякові виколювали очі, розрізали черево… Як вони ґвалтували, вихолощували, робили дикунства. А як тут не згадати мазепинщину, коли викопували козаків, які були неглибоко закопані, і відрізали їм голови. Оце суть дикунської азіатської московської орди. І ось це допомогло прозріти нашим воїнам і всій Україні. Тому це величезна зміна у свідомості українства, і нині наша нація не та, що була до осені 2013 року. Вона набагато об’єднаніша і монолітна. Нація розуміє, що не можна продовжувати Революцію гідності або починати нову революцію, доки триває війна з Московщиною. На превеликий жаль, влада, будучи злодійською і бандитською, на цьому спекулює. Вона розуміє, що доки війна, народ проти неї не повстане. І вона нахабніє, обкрадає народ, обкрадає бюджет і наживається на війні.
Який мій прогноз стосовно подальших подій? Може бути і кілька варіантів розвитку. Я за те, щоб владу змінити, не вдаючись до революції. Можливо, що створення антикорупційних органів — це добрий крок, і ці органи візьмуться за очищення влади. Влада, якою б вона не була, це — люди. Тобто вона піддається впливу. Ось, наприклад, дубовий стіл… (стукає по столу. — Ред.) не піддається. Хіба можна сокирою рубати. А люди піддаються. Навіть ті, які у владі. Навіть злодії. І про те, що піддаються, свідчить факт, що їх змусили написати електронні звіти про своє майно. А це здебільшого не чесно нажите майно, а награбоване. Таким чином ЗМІ мають виявляти факти злодійства і ширше їх оприлюднювати, а під тиском громадськості та закордонних політиків, антикорупційні органи зменшать корупцію в Україні.
Стосовно еліти. Вона формується залежно від перебігу українізації. 26 років незалежності України є періодом повільного творення української еліти. Через те, що засоби масової інформації не українізовані, то процес творення еліти дуже уповільнений. Для прискорення цього процесу треба перевести радіо, телебачення цілковито на українську мову, повністю відрізати російський вплив. Припинити доступ російської літератури в Україну.
Моя позиція стосовно Донбасу? Яких варіантів розвитку чекати? Вважаю, що необхідно оголосити стан війни на окупованих територіях. Ймовірно, що розвіється той страх, який поширюється, — коли Україна оголосить стан війни на окупованих територіях, що Москва посуне по всьому фронту. Не посуне. Якщо з погляду історичної ретроспективи подивитись на чотири-п’ять століть української історії, то не було сприятливіших обставин як нині для України. Весь світ на нашому боці, а не на боці Московії. І Путін, і російські політики розуміють, що вдарити по всьому фронту проти України — це початок світової війни. Це можливо з атомною зброєю. Путін на таке не піде. Я ж пропоную не збройне повстання, а оголошення стану війни на окупованих територіях. Наші люди, що потрапили в полон, підпадали б тоді під закони про війну, мали би статус полонених. А до полонених мав би їхати «Червоний Хрест».
Хто винен і що робити? Змінити виборчу систему держави. Потрібно наблизити нашу виборчу систему до європейської. Усунути самовисунення і вибори проводити лише за партійною пропорційною системою. Треба обновити склад Центральної виборчої комісії. Я пропонував і пропоную зменшити число політичних партій до 5-6 ідеологічних партій. У нас немає ідеологічних партій у парламенті. Є якесь незрозуміле лідерство. Французи, та й інші країни світу, голосують за партію, її програму. Лідер може бути сьогодні один, завтра інший, але програма усталена, люди її знають, мільйони голосують. Так у всіх цивілізованих країнах. Тільки не у нас. На жаль.
Українська національна ідея України? Українська національна ідея — це, по-перше, незалежність, по-друге, розвиток української мови, культури, відродження українських традицій, духу. Звісно, я пов’язую досягнення незалежності із розвалом Російської федерації. До її розвалу не може бути розв’язана ця основна проблема. Але я глибоко переконаний, що історія підготувала другу стадію роздроблення Російської Федерації. Перша стадія була 1991 року, коли вийшло 14 союзних республік (і 15-та — Росія), тепер історія підготувала другу стадію розвалу Російської Федерації. Вона розвалиться, бо існування Російської імперії суперечить міжнародному праву, прагненню автономних країв до незалежності. Це народи, етноси, нації, статус яких опустили до рівня областей. Але кожен з них хоче бути незалежним. І світ має забезпечити право жити незалежними державами і Мордовії, і Чечні, татарам, якутам. На чому будується моє розуміння глобального розвитку світу? Аналізуючи дійові світові сили, я бачу, що етнос — це та одиниця людства, яка є найсильнішою. Етнос визначає розвиток людства на земній кулі. І етноси поступово піднімаються, зростають, доростають до рівня нації, а нація творить державу. Що це справді так, ми бачимо з того, що діється у Європі. За самовизначення й окремішність борються баски, каталонці… Важливість незалежності зрозуміли кавказькі народи Росії, середня Азія, приволзькі народи і т. д.
Екскурс в історію. 1945 року переможці гітлерівської Німеччини встановили нові правила у статуті ООН. Вони право імперії винесли за дужки і проголосили право націй на самовизначення. Англія, Франція та ін. розпустили свої колонії. Росія не розпустила, і змогла протриматися понад 50 років. Якщо взяти до уваги минулу історію, Росія завжди відставала від європейського розвитку на два-три покоління. Отож, уже з цього погляду, може настати кінець Російської імперії. І тепер серед росіян точаться дискусії про те, чи є вони нацією, чи ні. І різні політичні табори стоять на різних позиціях. Євразійці Дугіна стоять на позиціях так: або Росія має повернутися до своєї величі, або не треба ніякої, і хай світ летить у провалля. Але не всі такі фанатики, як Дугін. Більшість людей стриманіші та хочуть просто добре жити, а не прагнуть великої імперії.
Росіяни розказують, що вони нам браття… Ні. Вони все-таки угро-фіни, а не слов’яни. Вони — азіатське угро-фіно-татарське населення. То їх Петро І назвав слов’янами, 1713 року велике князівство Московське перейменував у Русь. За декілька років наказав називати себе слов’янами. Підганяв під свою азіатську суть наш фундамент. Вони й тепер на рівні агітації, демагогії чи популізму можуть говорити з телевізії про ідею об’єднання трьох слов’янських народів, але ж це несерйозно. …Врешті-решт… в Україні починають відкривати закриті досі архіви, можна досліджувати походження роду і продовжувати досліджувати свою історію. Все лише починає відроджуватися…